Читати книгу - "Габрієла"

А принц? Його звати Едуардо да Сілва, і за документами він актор. Він цинік. Запобігає перед фазендейро, штовхає дружину в його обійми, торгує її тілом. Насіб стенув плечима. А може, він просто бідняк, для якого Анабела нічого не означає: випадковий зв'язок та спільна робота — тільки і всього. А для принца це було додатковим заробітком, з його обличчя видно, що він немало голодував. Немає слів, брудний заробіток, але де він є чистим? Чи варто докоряти і звинувачувати принца? Ще не відомо, чи не порядніший він од товаришів Осмундо — його колег по літературних вечорах, партнерів по грі в покер, друзів, з якими відвідував бар, клуб «Прогрес» і не раз розмовляв про жінок? Чи не порядніший він од цих чесних громадян, що не захотіли віднести тіло друга на цвинтар?.. Ось Капітан — людина порядна, бідняк, у нього немає ніяких коштів, крім платні федерального збирача податків; та хоч він не плантатор какао, у нього на все є свій погляд, і свої переконання Капітан відстоює скрізь. Капітан не був близьким другом Осмундо, але прийшов на похорони і ніс домовину. А його промова під час обіду? Він голосно назвав їм я Мундіньйо в присутності полковника Раміро Бастоса.

Пригадавши бенкет, Насіб затремтів. Адже справа могла дійти до стрілянини; його щастя, що все обійшлося миром. Проте це був лише початок, як сказав Капітан. У Мундіньйо є гроші, зв'язки в Ріо, друзі у федеральному уряді, він не «якась потолоч» на зразок теперішнього лідера опозиції — літнього, горбатого доктора Онорато, цілком залежного від Раміро Бастоса, котрий влаштовував на роботу його синів. Мундіньйо багатьох залучить на свій бік, посіє розбрат в колах фазендейро, що ухвалюють наслідки виборів, він ще завдасть декому клопотів. Тільки б йому вдалося, як він обіцяв, залучити до роботи інженерів а також роздобути драгу для розчищення входу в гавань… Він міг би взяти владу в Ільєусі до своїх рук, а Бастосів піддати остракізму. Старий уже зовсім став немічним; Алфредо засідає в палаті штату тільки тому, що він його син; але ж він лише непоганий дитячий лікар, і не більше… Що ж до Тоніко, то він не родився для політики, не родився керувати, наказувати, створювати і руйнувати створене. При умові, що справа не стосується жінок. Сьогодні він не прийшов у кабаре. Напевне, щоб не встрявати в суперечки з приводу статті, адже він не любить сперечатися. Насіб похитав головою. Він був другом обох угруповань: Капітана і Тоніко, Амансіо Леала і Доктора, він випивав з ними, грав у карти і шашки, розмовляв, відвідував будинки розпусти. Від них залежав його заробіток. І ось тепер вони опинилися на протилежних берегах стрімкої політичної річки. Лише на одне у них були спільні погляди — зрадлива жінка заслуговує смерті; ні Капітан, ні навіть родич, в чиєму будинку лежала Сіньязінья, жодним словом не висловили їй свого співчуття. Якого біса прийшла туди донька Мелка Тавареса, ця дівчина, за якою так пристрасно зітхає Жозуе, мовчазна, з вродливим личком і неспокійними очима, що немов ховають якусь таїну? Одного разу, коли вона з подругами купувала в барі шоколад, Жоан Фулженсіо сказав:

— Ця дівчина не схожа на інших, вона з перцем.

Чим вона не схожа на інших і що цим хотів сказати такий освічений Жоан Фулженсіо, коли згадав про її вдачу? І справді, вона прийшла до покійниці, принесла їй квіти в той час, як її батько зайшов до Жезуїньйо, «щоб обняти його». Адже ж він сам говорив про це Насібу на невільничому ринку. Якого ж, справді, дідька його донька, дівчина на виданні, приходить в дім, де стоїть домовина Сіньязіньї? Світ розколовся: батько з одного боку, донька з протилежного. Як це все складно, ні, він не може цього зрозуміти, це понад його сили, він лише господар бару, і йому ні до чого ці роздуми, від яких пухне голова. Йому треба заробляти гроші, щоб купити колись плантацію какао. Дасть бог, він таки досягне своєї бажаної мети. Може, тоді він зможе подивитися в очі Малвіни і розгадати її таємницю. А може, в гіршому випадку, найняти будиночок для коханки на зразок Глорії.

Насіба діймала спрага, і він пішов на кухню напитися води. Там він побачив пакунок, принесений з дядькової крамниці, згадав про сукню і сандалі для Габрієли і зупинився, вагаючись. Мабуть, краще віддати все це їй завтра або покласти пакунок біля порога її кімнатки, щоб вона знайшла його, коли прокинеться, немов на Різдво… Він усміхнувся і взяв пакунок. Жадібно, великими ковтками напився води; він багато хильнув у час обіду, допомагаючи подавати страви на столи.

Місяць підбився високо, освітлююючи гуяви, що росли дворі. Двері до кімнати служниці були відчинені. Мабуть, через спеку. Філомена завжди замикалася на ключ, стара боялася злодіїв і оберігала свій скарб — святі ікони. Місячне світло пробивалося всередину кімнати. Насіб увійшов; треба, очевидно, покласти пакунок в ноги Габрієли, хай вона злякається вранці. А наступної ночі, можливо…

Його очі вдивлялися в темряву. Місячний промінь падав на ліжко, освітлюючи ногу Габрієли. З наростаючим хвилюванням Насіб втупився в неї очима. Він розраховував провести цю ніч в обіймах Різолети, з такою, власне, метою і йшов у кабаре, заздалегідь смакуючи витончені ласки повії великого міста. Але його бажання залишилося незадоволеним. І ось він побачив смагляву шкіру Габрієли, її ногу, що звисала з ліжка. Він угадував її тіло під залатаною ковдрою. І цей запах гвоздики, від якого паморочилася голова…

Габрієла заворушилася уві сні, коли араб переступив через поріг. Він так і закам'янів посеред кімнати з простягненою рукою, не наважуючись доторкнутися до Габрієли. Навіщо поспішати? А раптом вона закричить, зчинить галас, втече від нього. Він залишиться знову без куховарки, а такої йому довіку не знайти. Краще вже покласти пакунок на ріжечок ліжка. Завтра він довше затримається вдома і спробує завоювати її довіру, рано чи пізно вона все одно належатиме йому.

Його рука здригнулася, коли він клав пакунок. Габрієла підхопилась, розплющила очі, хотіла щось сказати, але побачила перед собою Насіба, який уважно дивився на неї. Інстинктивно вона пошукала рукою ковдру, але, чи то через ніяковість, чи завдяки хитрощам, — ковдра спорснула з ліжка на підлогу. Вона сіла на ліжкові, ніяково усміхаючись. Вона не намагалася прикрити груди, які тепер виразно було видно при місячному світлі.

— Я приніс тобі подарунок, — затинаючись, мовив Насіб. — Хотів покласти його на ліжко. Я щойно увійшов…

Вона усміхнулася