Читати книгу - "Мертвим не болить"

також не зовсім розумію його. Якби він направляв лише нас, то все було б просто. Але ж, видно, доведеться по мінному полю йти і йому. Це вже бентежить.

— Ідіть до дідька! — широко розплющивши сповнені гніву очі, лається Катя.— Ви нас угробите. І поранених. Чи ви здуріли?

Сахно терпляче вислуховує дівчину, повернувшись до неї боком, і брови його все нижче насовуються на крижані очі:

— Я виконую наказ. У армії належить виконувати накази. Іншої дороги, як через міни, у нас немає. Німцям я вас живими не залишу.

У очах його залізна рішучість, бичача впертість. Він протинає Катю гострим, недобрим поглядом.

— Чому німцям? Якщо залишати, то обов'язково німцям? — каже Катя і, похнюплена, відвернувшися од нього, відходить убік.

Сахно, зціпивши щелепи, щось обдумує. Настає нестерпна пауза, і, щоб скоротити її, я кажу:

— Адже попідриваємося!

Сахно відповідає не відразу.

— Підірветься один — наперед піде інший. А ви як думали?

Самовпевненості в нього аж занадто. Наче перед нами не мінне поле, а учбовий плац. А що ж чинити — податися більш нікуди: з трьох боків німці. Може, якось і проскочимо. Капітан тим часом, обережно несучи свій лікоть за пазухою, повертається до нас.

— Ну! Хто перший?

Ми всі притихли й мовчимо. Дивимося кожен собі під ноги. Проте Катя, зовсім не ховаючись, злим поглядом міряє німця.

— Якщо так, нехай фріц! Їхні міни. Хай по них і чвалає.

Сахно колупає палицею сніг, він не згодний.

— Фріц тебе заведе!

Може, й так. Може, й заведе. Або кинеться втікати. Доганяй тоді по мінах. Видно, справді його пускати першим не можна. Але кого тоді? Не Катю ж! І не мене. Моя нога відразу дві міни зачепить. Залишається танкіст...

Спідлоба я потайки зиркаю на цього чорнявого хлопця. Сахно вже відверто дивиться на нього як на призначеного йти першим. Танкіст нерішуче тупцяє, поглядаючи кудись убік, але відчуває, що першим доведеться йти йому.

— Ось так! — каже Сахно.— Беріть тичку — і кроком руш!

Танкіст повільно закидає автомат за спину і промазученою рукою мовчки бере палицю. Капітан біля себе пропускає його на снігову цілину:

— Так. Дистанція п’ятдесят метрів. За ним підете ви! — тицяє він у мене й прикрикує на танкіста: — І швидше! Не підірвешся!

Ми прямуємо в степ до найближчої з трьох скіфських могил, що височать над сніжною рівниною. Юрко цього разу дістається Енгелю, який без наказу звалює його на себе. У степу прохопилася поземка. Снігові пасма рвуться з-під ніг і далеко розповзаються по полю. Скрізь тремтить мерзле бадилля. Дме колючий вітер, і невисоко в небі крізь білу імлу сиротливо блищить зимове сонце. Я старанно ступаю по слідах танкіста. За мною іде Катя. За нею, зігнувшися під нелегкою ношею, німець. Сахно замикає п'ятірку.

Усередині в мене все болісно напружується. Здається, аж завмирає серце. Ідеш, як по лезу бритви. Як по гарячому вугіллю. Увесь час треба вдивлятися під ноги, щоб ступати слід у слід. А очі мимоволі заглядають наперед — туди, до танкіста, де невідомість і смерть. На землі поміж завихреними сніговими пасмами там-сям видніються справді-таки давні сліди, але вони майже непомітні. Міни ж під снігом, який тут зовсім неглибокий, по кісточки. Маскування відмінне. Добре ще, що в переднього в руці тичка. А сніг м'який.

Уже досить далеко відійшовши від дороги, танкіст спиняється і, подлубавши палицею, викочує на сніг щось кругле. Це міна. Сахно ззаду кричить:

— Не чіпай! Не чіпай! Уперед!

— Протитанкова! — визначає танкіст і, гидливо пхнувши ногою сірий смертоносний кругляк, іде далі.

Нам трохи додається сміливості. Якщо міни протитанкові, то ще півбіди. Під нами вони не вибухнуть. Аби тільки не протипіхотні. Тоді, вважай, нам пощастило.

Танкіст попереду, бачу, жвавішає. Рухи його стають більш зграбними, видно, й страху в нього поменшало. Хлопець робить ширші кроки. Щодо мене, то я вже не встигаю за ним і поступово відстаю. Але ззаду підганяє Катя. Занадто вирвавшись наперед, танкіст, помітивши це, притишує хід.

— Сміливіше! Ні біса тут немає! — упевнено каже він.

Я намагаюся йти швидше. І раптом усе в мені обривається. Сильний вибух, здається, розколює небо. Зненацька я присідаю, скинувши до голови лікті. Щось зі свистом промайнуло вгорі. Попереду ж чорна пляма на снігу і пил. Хмарка його, швиденько розпливаючись, стелеться в полі.

У наступну мить я озираюся. Ззаду всі лежать, та ніби всі живі. Притиснулися до землі й заніміли. А танкіста немає. На тому самому місці, де він був щойно, грудки мерзлої землі та снігу.

Мене обдає холодним потом. Чомусь набирається повний рот гіркої слини. Навколо стає тихо-тихо, і в цій тиші звідкись з-під балки від радгоспу долітають звуки далекої кулеметної черги.

Першою підхоплюється Катя. Знов, як і колись у хаті, вона рішуче, по-чоловічому лається.

— Розтаку вашу мать!.. Куди завів? Куди ти нас завів, сволото!

Капітан піднімається на одне коліно і стоїть, втягнувши голову у плечі.

— Мовчати! Уперед! — своїм басом він перекриває голос Каті. — Ви, вперед!

— Ах, я вперед! Мене женеш. А тобі боязко? Не хочеться помирати? Малих діточок шкода? Ніжної жіночки?..

Сахно, зціпивши щелепи, загрозливо чекає. Катя кричить. Я відчуваю, що, мабуть, іти першим тепер треба мені. Тільки від страху я зволікаю. Мені потрібний наказ. А наказ він віддає Каті. І, видно з усього, не має наміру його міняти.

Не зводячи здичавілого погляду з дівчини, він тремтячою рукою добуває з кобури пістолет.

— Гад ти! Душогуб! Думаєш, я боюся? За себе боюся? Доганяй, гаде! — кричить Катя і раптом зривається з місця. Бігом вона обминає мене, досягає вирви і, ні на мить не спиняючись, кидається далі. На сірому, присипаному землею і гаром снігові пролягає рівний шнурок її свіжо-білих слідів.

Якийсь час ми ще стоїмо, неспроможні подолати переляк і нерішучість. Та ось від радгоспу знов чути довгу настирливу чергу. Кілька куль угорі з вищанням прошивають повітря. Це нас підхльостує, і ми підтюпцем рушаємо вперед.

Я знову напружуюся, намагаючись якнайточніше потрапляти у Катані сліди. Під кулеметний стрекіт добігаємо до невеликої вирви. Тут мін немає. Але тут гірше, ніж на снігу. Тут подих, не очікуваної, а вже реальної смерті. Смерті товариша. І те, що загинув інший, а не ти, тепер уже надії не подає. Під ногами шмаття від одягу, поруч зі снігу жахливо стирчить кістка — криваво-біла