Читати книгу - "Мертвим не болить"

на земляній чорноті. Здалеку, відкинутий вибухом, лежить танковий шолом. Це все. Решта розірване, пошматоване міною, розкидане, змішане разом із землею і снігом.

А Катя ніби зшаленіла. Що вона робить? Без тички, не розбираючи дороги і навіть не оглядаючись, вона швидким кроком і підтюпцем, без жодної перестороги прямує по снігу до близької вже могили. Ніби їй відомо, що там кінець мінного поля. Сахно щось кричить, але вона не зважає. І ми йдемо по її слідах. Ми мусимо йти. Завмираючи. На тремтячих ногах. Щомиті очікуючи на вибух.

І відбувається диво. Катя підбігає до могили. Спиняється, оглядається на нас. В усій її маленькій постаті докір і виклик. Полем до нас тягнеться слабенький рятівний ланцюжок слідів.

Я мимоволі веселішаю, наддаю ходи і незабаром доганяю її. Ззаду поспішає німець з Юрком на спині. Він добре ухоркався, аж хитається. Видно, навмисне відставши, позаду за всіма біжить Сахно.

— Розміновано! Куди далі?і — майже спокійно, але все-таки не без сліду недавнього гніву, каже Катя. І мені якось незручно дивитися в її розчервоніле стомлене обличчя. Звісно, ми винуваті перед нею. Перед її сміливістю й відчайдушністю, яким тепер зобов'язані життям. Але в цьому не хочеться признаватися навіть собі. Ліпше пояснити все нерозумною жіночою примхою. Це дає підставу не втрачати до себе повагу, оберігає нашу честь.

Хвилину ми стоїмо біля неї. Німець з-під Юрка намагається глянути вперед. Юрко ницьма лежить на його широкій спині. Сіре обличчя повернуте набік. Очі ледь-ледь розплющені.

Тим часом підбігає похмуро-затятий, увесь втілення військової влади Сахно. За п'ятдесят кроків він спиняється і зірваним голосом кричить:

— Василевич, уперед!

Так, тепер нічого не скажеш. Тепер повинен іти я. Капітанова безжалісність повною мірою передається мені. Я піду.

Тільки куди — вперед?

Плескатий верх могили круто опускається вниз. З радгоспу нас уже не видно. Трохи збоку і ззаду, у неглибокій довгій низинці, пролягає насип залізниці. У ньому чорніє круглий отвір труби.

— Уперед! — з пістолетом у руці скаженіє Сахно.

Іду, іду. Я й сам відчуваю, треба швидше. Треба видертися з цього проклятого поля. Тільки швидше!

Пильно остерігаючись, я йду по снігу. Мій чобіт грузне по самісіньку халяву. Поранена ступня в рукаві загрібає сніг. Катя поспішає слідом. Тоді ззаду подає голос Сахно:

— Дистанцію! Дистанцію тримай!

Дівчина огризається, але слухається й притишує крок, дає мені відійти далі. Правда, мені зовсім не хочеться відриватися від них далеко. Разом з усіма якось спокійніше. Намагаюся бути якомога уважнішим, оглядаю поперед себе сніг. Чужих слідів тут, здається, немає. Місцями сніг спресований поземкою аж до твердого, і я мимоволі вибираю ногами ці найтвердіші клаптики. Додається сміливості. І не так грузнуть ноги.

Помалу міцніє впевненість, я переступаю гривку бур’яну, у якій шерхотить сніг, оглядаюся. Уже не видно й будки обхідника. Ми в низинці. Треба йти швидше, але біль у пораненій нозі вперто не дає змоги ступати ширше. До того ж зі ступні сповзає рукав. Спинившись, щоб підтягнути його, я нахиляюся і раптом кам'янію від жаху. Моя рука сама собою, наче обпечена, перелякано відсмикнулася. Зі снігу біля ноги пружно стирчать три тоненькі вусики. Трохи далі, наче головки боровика, виглядає з-під снігу кругле зелене вічко «шпрінгенмінен».

Відчувши, як холодом проймається нутро, я різко відсахуюся. Але розігнутися, мабуть, не встигаю. Тріскотливий вибух відлунює ззаду. Осколки чи сніг хвиськають по моїй шинелі. Я ледве втримуюся, щоб не перекинутися на по-зрадницькому випнуті вусики.

Якусь секунду потому я заніміло зволікаю. Я вже знаю, що сталося страшне. Але не можу оглянутися відразу, бо це над мої сили. Сенс того, що сталося, наче здалеку доходить до моєї свідомості. І тільки через якийсь час, з напругою опанувавши себе, я обертаюся. На відстані з Юрком на зігнутій спині, широко розставивши ноги, стоїть німець. За ним, згорбившись, на щось чекає Сахно. А між ними і мною корчиться на снігу Катя. Ноги мої раптом наливаються страшною ваготою. Над силу дуже обережно я витягаю зі снігу поранену ступню, потім чобіт. Переступаю назад — слід у слід. Тоді, високо піднімаючи коліна, ступаю ще. Ні, поки не рве. Тоді, трошки сміливіше, кидаю погляд на Катю. Там знову чорна кіптява. На снігу грудки землі. Катя, безладно перебираючи довкола руками, здається, намагається піднятися.

І раптом скам'янілі мої відчуття враз відживають. Мене охоплює жах. І гнів. Гнів на Сахна. Це він завів нас на мінне поле! Гад, він загубив Катю! Захлинаючись морозним повітрям від кривди, я пориваюся до нього. Але весь мій намір порушує Катя. По своїх слідах я біжу до неї. Дівчина судомно підводить назустріч мені своє широке, тепер особливо негарне обличчя. На ньому гримаса болю. Зуби зціплені. Зсередини рветься глибокий стогін.

— Катю! Катенько! Катю!..

Упавши перед нею на коліна, я хапаю її за плечі. Потім за талію. І раптом розумію: ноги! З посіченого осколками валянка ллється на сніг тепла кров. Другого валянка взагалі немає. Зрештою, немає й ноги по коліно. Страшний, потрощений вибухом обрубок. Ватні штани і поли кожушка нещадно пошматовані осколками. З дірок вилазять клоччя вати, жмутки вовни.

До нас підбігає німець. Він береться мені допомагати. Ніби не своїми руками я піднімаю її ноги. Але що з ними робити? Кров струменить по моїх руках, у рукава, на шинель. Німець також занепокоєно метушиться, лопоче:

— Гефлехт! Гефлехт!

Він тицяє мені вузенький ремінець, і я розумію: треба накласти джгут. Катя, тамуючи стогін, закидає голову. Зціпивши зуби, мовчить. Обличчя її вкривається дрібнесенькими краплями поту.

Тремтячими змерзлими руками я з усієї сили перетискаю під коліном те, що залишилося від ноги. Німець тим часом відстібає ремінь від мого карабіна. Цим ременем ми вдвох обкручуємо другу ногу, у валянку. Тоді я підводжу голову. Навпроти стоїть Сахно, зігнувшись, обіпершися рукою об коліно.

— Ну, ти радий? Ти радий? Ти цього хотів?

Сахно рвучко випростовується. Швиденько оглядається довкола. І мовчить. Але я бачу, очі його розширюються, якось меркнуть, дурнішають, утрачають свій постійний суворий, владний вираз. Він розгубився. Але тут же силою волі звично перемагає себе і знов стає вимогливим і неприступним.

— Замовкни! — у дикому шаленстві кричить він і наказує: — Бери Катю! Живо!

Я оглядаюся. Ну, зрозуміло, треба втікати. Два вибухи на мінному полі навряд чи зосталися непоміченими. І я підкоряюся Сахну, вже знаючи: на міни ми більш не підемо.

Спираючись на карабін, я встаю і нахиляюсь. Сахно з німцем звалюють на мене обм'якле тіло