Читати книгу - "Біле Ікло"

клаптями. Із роззявленої собачої пащі вихопився протяжний благальний зойк, що аж за душу брав. Та Біле Ікло був тепер невблаганним і не дав йому навіть поскімлити. Він кинувся на свого ворога й, учепившись у задню ногу, рвав його зубами з такою скаженою люттю, що від колишньої войовничості задираки не лишилося й сліду! Ліп-Ліп чкурнув навтьоки, а його жертва гналася за ним і не відставала, аж поки її мучитель не добіг до свого вігвама. На поміч Ліп-Ліпу прибігли індіянки, а Біле Ікло, мов скажена бестія, безжально рвав свого кривдника й відступився тільки під градом каміння, що посипалося на нього.

Настав день, коли Сірий Бобер відв’язав Кічі, вирішивши, що тепер вона вже нікуди не втече. Радощам Білого Ікла не було меж — його мати на волі! Він весело бігав із нею, бродив по всьому селищу, а Ліп-Ліп тримався від них на поважній відстані. Біле Ікло навіть вишкірявся й підходив до нього з войовничим виглядом, але той не приймав виклику. Ліп-Ліп був не дурний, бо хоч як йому кортіло помститися, він все ж таки вичікував, коли застукає вовчука самого.

Того ж дня Кічі й Біле Ікло вийшли на узлісся недалечко від селища. Біле Ікло крок за кроком вів туди матір, і коли вона спинилася, силкувався заманити її далі. Струмок, печера й лігво, тихі лісові хащі вабили його до себе, й Біле Ікло хотів, щоб мати йшла разом із ним. Пробігши кілька кроків, він зупинився й озирнувся. Вона стояла й не хотіла йти далі. Вовчук жалібно скімлив, він то зникав у кущах, то знову повертався, потім підбіг до матері, лизнув її в морду й знову побіг. Але вона непорушно стояла на місці. Біле Ікло пильно дивився на неї, усім своїм єством виказуючи нестримне бажання, і коли Кічі обернула голову й озирнулася на селище, це бажання немовби почало пригасати.

Біле Ікло поривався до волі, що нестримно гукала його й не давала спокою, адже це був поклик дикої крові, що нуртувала в його молодому організмі, вічний поклик предків. Цей поклик тривожив і матір вовченяти. Але владніший поклик — вогню й людини, на який із усіх звірів озивається тільки вовк, — взяв-таки своє.

Кічі обернулася й спокійнісінько побігла назад. Селище тримало її міцніше, ніж прив’язь. Невидимими, таємничими шляхами боги заволоділи вовчицею й не відпускали її від себе. Біле Ікло сів у холодочку під березою й тихесенько заскімлив. Пахло сосною, й те повітря, наповнене ніжними лісовими пахощами, нагадувало Білому Іклу про колишнє вільне життя, яке заступила хоч і добровільна, але неволя. Та Біле Ікло був іще вовченям, і любов до матері була дужчою за всі почуття, за всі поклики на світі, тому її клич важив більше й доходив до нього ясніше, ніж заклик людини чи навіть Дикої Землі. Все своє коротеньке життя він залежав від матері, і для нього ще не прийшла пора самостійності. Він звик покладатися на неї у всьому. Незалежність була ще попереду. Біле Ікло підвівся й сумно поплентав за вовчицею. Дорогою він кілька разів зупинявся й скімлив, прислухаючись до поклику, що так нестерпно вабив із лісових хащ.

У Дикій Землі мати й дитинча недовго живуть разом, але люди часто скорочують і цю нетривалу пору. Так сталося і з Білим Іклом. Сірий Бобер заборгував індіянцеві на ім’я Три Орли. Цей індіянець вирушав тепер річкою Маккензі проти течії аж до Великого Невільничого озера. Шматок червоної матерії, ведмежа шкура, двадцять набоїв і Кічі пішли за борг. Біле Ікло побачив, як Три Орли взяв його матір до себе в човен, і кинувся за нею. Одним махом Три Орли відкинув його назад на берег. Човен відчалив. Біле Ікло стрибнув у воду й поплив за ним, не звертаючи уваги на лемент Сірого Бобра. Вовченя не почуло навіть голосу людини-бога, — так боялося воно розлуки з матір’ю.

Але боги звикли, щоб їм корилися, і розгніваний Сірий Бобер, спустивши на воду човен, метнувся за Білим Іклом. Швидко наздогнавши втікача, він витяг його за шкуру з води й, тримаючи в лівій руці, почав лупцювати. Білому Іклу перепало на все життя. Рука в індіянця була важка, удари були розраховані точно й сипалися один за одним, неабияк дошкуляючи вовченяті. Під градом цих ударів Біле Ікло метлявся з боку в бік, мов зіпсований маятник. Чого тільки він не пережив за ці хвилини! Спочатку він здивувався, потім його охопив страх, і він почав скавучати після кожного удару. Натомість страх змінився люттю. І його волелюбна вдача виявила себе — Біле Ікло вишкірився й безстрашно загарчав просто в обличчя розгніваному богові. Чоловік розгнівався ще більше. Удари посипалися рясніше, стали важчими й дошкуляли ще дужче.

Сірий Бобер не переставав лупцювати, а Біле Ікло гарчав ще лютіше. Так не могло тривати вічно, хтось мусив поступитися, і поступився Біле Ікло. Він знову відчув себе у полоні страху. Це вперше людина так поводилася з ним. Усі випадкові удари, що перепадали йому раніше — дрючком чи камінцем, — здавалися пестощами порівнянню з тим, що йому довелося випробувати зараз. Біле Ікло здався й почав жалібно скавучати й вити. Спочатку він зойкав від кожного удару, та незабаром його страх переріс у суцільний жах, і скавчання злилося в одне безперервне виття, що ніяк не в’язалося з ритмом ударів.

Нарешті Сірий Бобер опустив праву руку. Біле Ікло безпорадно завис у повітрі, як ганчірка — індіянець ще тримав його, а вовчук продовжував жалібно вити. Хазяїн, либонь, залишився задоволений цим і жбурнув його на дно човна. Тим часом човна віднесло вниз за течією. Сірий Бобер узявся за весла. Біле Ікло заважав йому гребти, й чоловік сердито дав йому добрячого штурхана. Тут знову озвалася волелюбна вдача вовчука, і він уп’явся зубами в ногу, взуту в мокасин.

Навіть попередню лупку неможливо було ні з чим порівняти, а як йому перепало тепер, годі й уявити. Гнів Сірого Бобра був страшнішим, він підскочив з веслом у руках, і вовченя охопив шалений жах. Індіанець скажено гамселив його веслом по чому попало, а коли нарешті Біле Ікло принишк на дні човна, живого місця не лишилося на його маленькому тільці. Сірий Бобер іще раз ударив його ногою, вже навмисне. Біле Ікло не огризнувся й не вчепився в неї. Неволя дала йому ще один урок: ніколи й ні за яких обставин не можна кусати бога — свого хазяїна й володаря, бо тіло