Читати книгу - "Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 11"

Та насправді вони лише прикидались і були скорше спантеличені, ніж розгнівані. Бо перед обома враз постав яскравий образ лагуни Меріндж і садиби на плантації. Вони впізнали один одного відразу, тільки не признавалися. Уже не щенята, вони напівсвідомо пишалися дорослою статечністю й намагались виявити її, хоч обох невтримно поривало стрибнути назустріч один одному.

Майкл, не такий бувалий, як Джеррі, і не такий стриманий від природи, перший відкинув ту удавану статечність, радісно заскавчав, завихляв усім тілом, підскочив до брата, спрожогу штовхнувши його в плече, й лизнув у писок. Джеррі так само щиро лизнув Майкла і штовхнув у плече; тоді обидва відскочили назад і, аж тремтячи з нетерплячки, втупились один в одного майже з викликом. Джеррі нашорошив вуха, ніби питаючи: «Ну що?», і Майкл так само нашорошив своє здорове вухо — друге, скалічене, зморщене, у нього завжди стирчало кінчиком угору. І зненацька обидва бік у бік гайнули щодуху берегом, усміхаючись один до одного й раз по раз штовхаючись плечами.

— Тепер нема сумніву, — сказав комісар. — Отак самісінько бігають їхні батько й мати. Я багато разів їх спостерігав.

Десять днів пробули Джеррі з Майклом укупі. А потім настала розлука. Майкла вперше привезли на борт «Аріеля», і вони з Джеррі півгодини, щасливі, жирували на білій палубі серед грюкоту й метушні, поки витягали нагору шлюпки, ставили вітрила та піднімали якір. Коли свіжий пасат, нап’явши вітрила, накре-нив судно й воно зрушило з місця, комісар і капітан Келлар попрощались і рушили до човнів. В останню мить Келлар спіймав Майкла, узяв його під пахву й сплигнув із ним у корму вельбота.

Віддали кінці; двоє білих чоловіків стояли кожен у кормі свого човна, з чемності не надягаючи кашкетів, хоч тропічне сонце пекло немилосердно, і махали ними на прощання. А Майкл, якому передалося хвилювання, гавкав і гавкав, ніби на собачому святі.

— Попрощайся з братиком, Джеррі, — сказала Вілла на вухо тер’єрові, піднявши його на поруччя й придержуючи руками за боки.

І Джеррі, якого роздирали суперечливі жадання, хоча й не зрозумів її слів, подякував за них, вильнувши боками, на мить обернувшись і мелькнувши рожевим язиком, а тоді вихилив голову за борт, уп’яв очі в Майкла, що хутко даленів у човні, і завив жалібно, так само, як вила колись його мати Бідці на березі лагуни Меріндж, коли він відпливав зі Шкіпером.

Бо Джеррі вже знав, що таке розлука, і тепер не мав сумніву, що розлучається з братом; йому й у голові не мріло, що він колись знову спіткається з Майклом — за кілька років, по той бік світу, у казковій долині далекої Каліфорнії, де вони обидва доживуть свої дні щасливо, в обіймах укоханих богів.

Майкл, ставши передніми лапами на планшир, гавкав до нього спантеличено й запитливо, а Джеррі скавчав, відповідаючи. Богиня заспокійливо стисла долонями його боки, і він обернувся до неї й тицьнувся холодненьким носом їй у щоку. Тоді вона однією рукою пригорнула його до себе, а другу поклала на поруччя — напівстулену, мов біло-рожева квітка, запашну й спокусливу. Джеррі потягся до неї писком. Напіврозтулена рука надила. Джеррі встромив писок в отвір і став залазити ним далі й далі, розпихаючи ніжні, гладенькі пальці.

Утиснувши золотаво-руду морду аж по очі у Віллину жменю, він завмер, зовсім забув і про «Аріель», що кренився під дужим вітром і виставляв на сонце мідяну обшивку днища, і про Майкла, що вже ледь виднів у човні за кормою. І Вілла також притихла. Джеррі вже знав цю гру, а для неї вона була нова.

Джеррі не ворушився, поки ставало терплячки. Та врешті любов подужала його, і він чмихнув — так сильно, як колись, бувало, чмихав у жменю Шкіперові на палубі «Еренджі». І так само, як колись Шкіпер, богиня радісно засміялася. Вона стисла пальцями Джеррину морду сильніше, аж боляче, а другою рукою притисла його до себе, аж йому забило дух. Та весь час його хвостик щасливо метлявся, а коли вона його відпустила, він прищулив шовкові вуха і, спершу лизнувши її в щоку рожевим язиком, ухопив її руку зубами й легенько, не боляче здавив.

Так для Джеррі зникло Тулагі, і комісарове бунгало на вершку пагорба, і кораблі, об’якорені в гавані, і Майкл, його рідний брат. Він уже звик до таких зникнень. Бо так само зникали, мов марево сновидця, Меріндж, і Сомо, й «Еренджі». Так зникали всі світи, і гавані, і рейди, і лагуни атолів, коли «Аріель» піднімав якір і відпливав за далекий обрій.

МАЙКЛ, БРАТ ДЖЕРРІ

ПЕРЕДМОВА

Ще зовсім замолоду я не злюбив циркові вистави з дресированими тваринами — мабуть, через свою невситиму природну цікавість. Саме вона відбила мені смак до цієї розваги, бо спонукала докопуватись, як же воно все робиться. І те, що відкрилося мені за хвацькістю й пишнотою на арені, виявилось аж надто непринадне. Там панує така страхітлива жорстокість, що я певен: жодна нормальна людина, пересвідчившись у тому, ніколи вже не зможе тішитись, дивлячись на виступи дресированих тварин.

Я не якась там сентиментальна кваша. Навпаки, літературні критики та сентиментальні люди вважають мене за примітивну тварюку, що смакує криваві видовища, насильство й усякі страхіття. Я не спростовуватиму тут цієї слави; може, воно й справді так. Хочу тільки додати, що я таки пройшов у житті вельми сувору школу й бачив куди більше нелюдства й жорстокості, ніж звичайно припадає побачити людині — у корабельному кубрику й у в’язниці, у нетрях великого міста й у пустелі, у катівні й у лепрозорії, на бойовищі й у військовому шпиталі. Я бачив жахливі смерті й каліцтва. Я бачив, як вішали недоумків тільки за те, що вони, бувши недоумками, не могли найняти собі адвоката. Я бачив, як дужі люди надломлювалися фізично й духовно і як інших людей знущанням доводили до буйного божевілля. Я був свідком того, як старі й малі вмирали з голоду. Я бачив, як чоловіків і жінок били нагаями, дрючками, кулаками і як чорношкірих робітників на плантаціях шмагали батогом із носорогової шкіри так сильно, що кожен удар оперізував усе тіло кривавою смугою. І все ж знайте, що ніколи й ніде людська жорстокість не жахала й не вражала мене так, як серед веселої публіки, що регоче й плеще в долоні, дивлячись на виступи дресирувальників із тваринами.

Людина зі здоровим шлунком і міцна на голову