Читати книгу - "Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 11"

може стерпіти багато несвідомої, ненавмисної жорстокості й мук, завданих зопалу чи здуру. Я маю такий шлунок і таку голову. А проте мені світ паморочиться й верне з душі від тієї спокійної, свідомої, умисної жорстокості й мордування, що ховаються за дев’яносто дев’ятьма із ста циркових номерів із дресированими тваринами. Жорстокість як мистецтво цвіте буйним цвітом серед дресирувальників.

Маючи здоровий шлунок і міцну голову, давно призвичаєний до незгод, жорстокості й брутальності, я, уже дорослий, помітив, що несвідомо намагаюсь уникати тяжких почуттів, які викликають у мене номери з дресированими тваринами: одразу встаю й виходжу, коли оголосять такий номер. Кажучи «несвідомо», я маю на увазі, що мені не спадало на думку, який це добрий спосіб завдати нищівного удару цьому «мистецтву». Я просто оберігав себе від прикрих вражень.

Але останніми роками я краще зрозумів людську натуру й гадаю, що жодна нормальна, душевно здорова людина не схотіла б дивитись на такі вистави, якби знала, яка жахлива жорстокість таїться за ними й уможливлює їх. І тому я зважуся висловити три побажання.

По-перше, нехай усі люди пересвідчаться, що тільки постійною жорстокістю можна примусити тварин виступати перед публікою, яка оплачує ті вистави. По-друге, я пропоную всім людям, чоловікам і жінкам, хлопцям і дівчатам, ознайомившися із суттю дресирувального «мистецтва», вступити до місцевих і всеамериканських товариств захисту тварин.

Перед третім побажанням я б хотів дещо пояснити. Як сотні тисяч людей, і я працював в інших царинах громадської діяльності, намагався згуртувати людську масу на боротьбу проти власного горя й злиднів. І знаю, як тяжко переконати людей організовано виступити навіть на свій захист, а не те що в обороні безсловесних тварин.

Майже кожен із нас ужахнеться, дізнавшись, на яку страшну й неминучу жорстокість спирається робота дресирувальника. Але й один із тисячі не пристане до жодної організації, щоб словом, ділом чи грошовим внеском боротися з тією злочинною жорстокістю. Така вже слабкість людської природи. Доводиться визнати її, як ми визнаємо тепло й холод, світло й темряву, одвічну силу земного тяжіння.

І все ж таки для нас, для дев’ятисот дев’яноста дев’ятьох із тисячі, попри всю нашу слабкість, є один дуже легкий спосіб виступити проти жорстокості, до якої вдаються декотрі з нас, щоб розважати решту дресированими тваринами — нашими, по суті, меншими братами на цьому світі. Це зовсім легко. Не треба думати про внески, про вибори правління. Ні про що не треба думати, поки в цирку чи театрі, де ми сидимо, не оголосять номера в дресированими тваринами. А тоді відразу, показуючи свій осуд, підвестись, вийти із зали на свіже повітря й повернутись, аж коли номер скінчиться. І цього буде досить, щоб виступи дресирувальників познімали з репертуару скрізь. Покажімо адміністрації розважальних закладів, що ці номери непопулярні, і їх ураз перестануть демонструвати.

Джек Лондон

Глен-Елен,

округ Сонома, Каліфорнія.

8 грудня 1915 р.

РОЗДІЛ I

Майкл так і не відплив з Тулагі на вербівній шхуні «Ежені». Раз на п’ять тижнів до Тулагі заходив пароплав «Макамбо», прямуючи від Нової Гвінеї та Шортлендських островів до Австралії. І якраз того вечора, коли він уже смерком кинув якір на рейді, капітан Келлар забув Майкла на березі. Власне, у цьому ще не було нічого страшного, бо вже опівночі Келлар видирався стежкою на гору до комісарового дому, а вся команда шхуни обшукувала околицю й човнові повітки, та пошуки виявилися марні.

Річ-бо в тому, що годину перед тим, якраз коли «Макамбо» підіймав якір і капітан Келлар спускався трапом із лівого борту пароплава у свій човен, Майкл потрапив на пароплав крізь ілюмінатор правого борту. Потрапив лише тому, що був наївний і недосвідчений, що сподівався знайти на кораблі Джеррі — адже востаннє вони бачилися на кораблі,— і ще тому, що знайшов собі приятеля.

Дег Доутрі, що служив на «Макамбо» стюардом, напевне не спокусився б Майклом і не вчинив би з ним так, якби не був заворожений своєю досить незвичайною славою. Мавши від природи життєрадісну, але нетверду вдачу й чудове здоров’я, він здобув собі славу тим, що за двадцять років ні разу не знехтував служби й ні разу не зрікся щоденної своєї норми, шести кварт пляшкового пива — навіть, як сам хвалився, на німецьких островах, де кожна пляшка містить десять гран розчиненого хініну, щоб запобігти малярії.

Капітан «Макамбо» (а раніше — капітани «Морсбі», «Мейсе-ни», «Сера Едварда Грейса» і ще багатьох пароплавів з усякими чудернацькими назвами, які давало своїм суднам пароплавство

Бернса Філпа) часом гордо показував на нього пасажирам, як на унікума, ще не знаного в морських анналах. У такі хвилини Дег Доутрі, пораючись на палубі, хоча вдавав, ніби й не чув нічого, однак позирав нишком на місток, звідки розглядали його капітан та пасажири, і пишався собою, бо знав, що капітан каже: «Гляньте! Ото Дег Доутрі, чоловік-цистерна. За двадцять років ні разу не був ні п’яний, ні тверезий, і не було такого дня, щоб він не випив шести кварт пива. На нього дивлячись, і не повіриш, але запевняю вас, що це правда. Я сам цього не розумію і щиро захоплююсь. Працює весь час за трьох. Я один кухоль пива вип’ю, і то згага пече, їсти потім не можу. А він просто квітне від нього. Лишень подивіться!»

Доутрі, знаючи, що каже капітан, аж бундючився з гордості за своє молодецтво, і ще завзятіше хапався за роботу, і випивав такого дня сьому кварту на доказ дивовижного свого здоров’я. Химерну мав він славу, та хіба мало на світі химерних людей? Дег Доутрі, в усякому разі, вбачав у тій славі сенс життя.

А тому він ревно, з усієї сили підтримував свою «шестиквар-тову» репутацію. Задля цього він у вільні від служби часини робив на продаж черепахові гребінці та інші оздоби, а при нагоді не гребував украсти чужого собаку. Хтось же мусив платити за щоденні шість кварт, з яких за місяць набігала таки чимала сума; а що платити мав сам Доутрі, то він, коли спіткав Майкла і вирішив забрати його на «Макамбо», пропхавши крізь ілюмінатор правого борту.

Того вечора в Тулагі Майкл, спантеличений тим, що вельбот десь подівся, зустрів на березі присадкуватого, огрядного, уже трохи сивого суднового стюарда. Приязнь між ними виникла майже вмить, бо Майкл із веселого щеняти виріс на веселого пса. Він був куди товариськіший за Джеррі, дарма що знав дуже небагатьох білих людей: спершу містера Гегіна, Дербі та Боба в Мерін-джі, потім