Читати книгу - "Переспівниця"

назад мою крапельницю з морфлієм. Досі вона стояла поруч із моїм ліжком, щоб я могла скористатися нею будь-коли, однак останнім часом я старалася не зловживати, тримала крапельницю більше для Джоанни. Перед уколами мені зробили аналізи, щоб переконатися, що в крові не лишилося знеболювального, оскільки суміш двох видів ліків — морфлію і того, що палило зараз мене зсередини, — мала серйозну побічну дію. Мені пояснили, що наступні кілька днів будуть не з легких, але я попросила продовжувати.

От ніч була не з легких. Про сон не могло бути й мови. Я могла присягнути, що відчуваю запах паленої плоті — так пекло в грудях, а Джоанна мучилася через те, що не отримала чергову дозу морфлію. Вранці, коли я вибачилася за те, що попросила прибрати крапельницю з морфлієм, вона тільки махнула рукою: мовляв, колись же треба зав’язувати. Однак о третій ранку вона вже поливала мене найгіршими словами, які тільки вигадали жителі Округу 7. А на світанку Джоанна підняла мене з ліжка й потягнула на тренування.

— Здається, я не зможу, — зізналась я.

— Зможеш. Ми обидві зможемо. Ми ж переможці, пам’ятаєш? Ми здатні пройти крізь вогонь і воду, — гаркнула вона. Обличчя в неї було зеленкуватої хворобливої барви, і її трусило, мов осиковий листок. Я почала вдягатися.

Ми таки точно переможці, якщо пережили той ранок. Коли ми піднялися на поверхню й побачили, що там ллє як із відра, мені здалося, що Джоанна зараз знепритомніє. Її обличчя стало мертвотно-блідим, і, здається, вона перестала дихати.

— Це ж просто вода. Нічого з нами не станеться, — мовила я. Джоанна міцно зціпила зуби та ступила в багнюку. Поки ми розминалися, просякли до нитки, а тоді попленталися на стадіон на щоденну пробіжку. Я знову здалася, здолавши всього милю, і ледве стримувалася від спокуси здерти з себе сорочку, щоб холодний дощ остудив мені ребра. Я над силу запхала в себе обід, який нам подали тут-таки: водянисту рибу з бурячковим рагу. Джоанна з’їла півмиски, а тоді все виблювала. По обіді ми вчилися збирати й розбирати зброю. Я впоралася з завданням, а от у Джоанни постійно тремтіли руки і вона не могла скласти докупи деталі автомата. Коли Йорк відвернулася, я трохи допомогла. Хоча злива досі не вщухла, друга половина дня було цікавішою, адже нас привели на стрільбище. Нарешті я могла повправлятися в чомусь, що в мене добре виходить. Знадобилося трохи часу, щоб звикнути: вогнепальна зброя — це вам не лук, — але до кінця дня я отримала найкращу оцінку в класі.

Щойно ми з Джоанною повернулися у свою палату, як вона заявила:

— Пора з цим зав’язувати. Ми не можемо жити в лікарні. Всі ставляться до нас, як до пацієнтів.

Мені що: я будь-коли можу переїхати в кімнату до своєї сім’ї, а от у Джоанни ніколи не було своєї кімнати. Коли вона спробувала виписатися з лікарні, їй не дозволили жити в кімнаті самій, нехай навіть вона щодня ходитиме на сеанс до психолога. Гадаю, що тут уже давно здогадалися про її вибрики з морфлієм і зрозуміли, що психіка в неї досі нестабільна.

— Вона буде не сама. З нею житиму я, — оголосила я.

Лікарі довго сперечалися, але Геймітч став на наш бік, і до вечора нас оселили вдвох у кімнаті навпроти Прим і мами, яка погодилася наглядати за нами.

Потому як я прийняла душ, а Джоанна натерлася вологим рушником, вона взялася оглядати кімнату. Висунувши шухлядку, в якій було кілька моїх речей, вона швиденько засунула її і сказала:

— Вибач.

І я подумала про те, що в Джоанниній шухлядці немає геть нічого, окрім форми, виданої в Окрузі 13. У неї не було жодної речі, яку вона могла б назвати своєю.

— Все гаразд. Можеш подивитися мої речі, якщо хочеш.

Джоанна відкрила мій медальйон зі світлинами Гейла, Прим і мами. Тоді розгорнула срібний парашут, витягнула втулку й настромила собі на мізинець.

— Тільки гляну на неї — і мені хочеться пити.

А тоді вона знайшла перлину, яку подарував мені Піта.

— Це?..

— Так, — відповіла я. — Бачиш, не загубилася.

Я зовсім не хотіла говорити про Піту. Ось що мені найбільше подобається в тренуванні — я не маю часу думати про Піту.

— Геймітч каже, що йому день у день стає ліпше, — мовила Джоанна.

— Можливо. Але він дуже змінився, — сказала я.

— Як і ти. І я. І Фіней, і Геймітч, і Біпер. Поминаючи вже Енні Кресту. Арена добре потовкла нас, еге ж? Чи ти досі почуваєшся, як та дівчинка, яка на Жнива зголосилася замість своєї сестри? — запитала вона.

— Ні, — відповіла я.

— Це єдине, в чому не помиляється мій лікар. Вороття немає. Тому ми просто повинні змиритися, — вона охайно склала мої пожитки в шухляду й ковзнула в ліжко саме тоді, коли вимкнулося світло. — Не боїшся, що я вночі тебе вб’ю?

— А ти не боїшся? — відповіла я.

А тоді ми обидві розреготалися, адже були настільки виснажені, що не мали певності, що вранці зможемо підвестися з ліжка. Однак ми таки підвелися. Щоранку ми підводилися знову і знову. До кінця тижня мої ребра були як новенькі, а Джоанна навчилася збирати автомат без сторонньої допомоги.

Наприкінці одного дня солдат Йорк схвально кивнула нам:

— Чудово, солдати.

Коли ми відійшли на безпечну відстань, Джоанна пробурмотіла:

— Перемогти в Іграх було легше.

Однак вираз на її обличчі був красномовніший за слова: вона була задоволена собою.

Власне, ми були майже в гарному гуморі, коли прийшли в їдальню, де на мене чекав Гейл. Від того, що я отримала просто гігантську порцію телячого рагу, мій настрій не погіршився.

— Сьогодні вранці прибула перша партія харчів, — повідомила Сальна Сей. — Це справжня телятина з Округу 10. Не те що ваша собачатина.

— Ти і з нею непогано вправлялася, — гукнув Гейл.

Ми приєдналися до Деллі, Енні й Фінея. Годі було не помітити змін, які відбулися з Фінеєм після одруження. Його попередні образи — розбещений капітолійський серцеїд, з яким я зустрілася перед Червоною чвертю, таємничий союзник на арені, пригнічений юнак, який усіляко підтримував мене у найважчі часи, — лишилися в минулому, і їм на зміну прийшов чоловік, який випромінював життя і щастя. Вперше за весь час засяяв його природний