Читати книгу - "Трохи пітьми"

я вийшла в туалет і вони пліткують про мене.

– Вона шо, дура? – спитав один із хлопців.

– Не твоя справа, урод.

– А чо' в неї такий прибацаний вигляд?

– На себе подивися, довбойоб. Вона внутрішньо вільна людина.

Ці слова були прийняті товариством під колючий смішок. Мені захотілося щось зробити – піти звідси або принаймні перевести розмову на іншу тему.

– Я пойняла! – раптом озвалася білявка, що не захотіла зі мною знайомитись. – Лорна хоче з неї зробити таку ж чокнуту, як вона сама. Правда, Лорна?

– Вона буде внутрішньо вільною, як і я. Ви всі в гріху. Та вам цього не зрозуміти.

Людиська при цих словах вже відкрито розреготалися.

– Ну ти, Лорна, даєш, – сказав один пересмішник. – І який у неї поступ? Вільна вже вона внутрішньо чи ні?

Лорна подивилася на мене, а потім на них. Я була в шоці від цих людей. Як вони ставляться до мене? Як вони ставляться до Лорни? За кого нас вони мають? Мені було ясно: вони глузують з Лорни, а Лорна – з них. Але кожен – на своєму рівні. Тому жодна зі сторін не помічає цього.

– Можете перевірити її, – сказала Лорна. – Перевірте, наскільки вона вільна. Хулі я вам буду говорити?

– Слухайте, я придумала, – стрепенулася та сама неприємна, зазнана білявка, до якої я потроху починала чути справжню ненависть. – Давайте цій дурі придумаємо якесь завдання. Лорна, можна, вона зробить якесь наше завдання?

Цього я вже не витримала.

– Ей… Та перестаньте… Не можна так себе поводити… – сказала я, і на хвилю в кімнаті запала мовчанка.

– Ох, ніфіга ж собі! Воно вміє говорити! – присвиснув здивуванні один із хлопців. Я відчула: от зараз не втримаюся і зроблю щось божевільне… Мною колотило від страху, образи… і від люті. Я не буду плакати, говорила я собі, вони не побачать моєї слабкості.

– Давайте хай вона роздягнеться догола, – сказала коротко стрижена брюнетка, та, що сиділа на фотелі й здебільшого мовчала. В її лисячому личку було щось таке зловтішне й хтиве, ніби вона ще в дитинстві любила двозначні ігри.

– Хай вона роздягнеться догола, вилізе на стіл і щось нам заспіває, – закінчила її думку білявка.

Мої губи затряслися. Ні, Лорна не допустить цього…

– Лорна… – шепотіла я, та Лорна вичікувально дивилася на мене. Лорна не могла (або й не хотіла) рятувати мене. Я нічого не могла вдіяти із собою: щось у мені наказувало роздягатися. Ковтаючи сльози, я почала стягувати з себе цю дурнувату спідницю, вона не піддавалася, тоді я силою рвонула її, ґудзики полетіли на підлогу, я не розуміла, що робиться, але продовжувала роздягатися.

– На стіл залізай, – сказав один із хлопців.

– І ліфчик давай… туди ж…

Сльози закривали мені світ. Я вже не бачила їх облич, не бачила кімнати, тільки знала, що, як у кошмарному сні, стою перед ними в самих трусах і спущеній до колін подертій дурнуватій спідниці, бридка, заплакана, беззахисна і зруйнована. Я не могла говорити, тільки губами подовжувала шепотіти крізь ридання:

– Лорна… не треба… Перестаньте…

– Співай давай, – кинула білявка, і щось у мені тріснуло. Я кинулася на неї з розчепіреними пальцями, я хотіла пазурами видерти їй очі, але ноги заплуталися в спідниці і я обличчям впала прямо на кант столу. Відчула, як кров полилася на лице. Далі все потемніло. Я не бачила нічого, тільки чула свої ридання. Хтось кинув на мене моє пальто, яке мені купив Йостек, і я накрилася ним. Цієї миті я стиснулася в точку, нескінченно малу точку болю посеред незмірного океану образ і зневаги, я хотіла здохнути, здохнути, здохнути. Щезнути… Я продовжувала стискатися і стискатися, і через якийсь час я зрозуміла, що мене більше немає.

Ми йшли вулицею. Була ніч. Мені було холодно. Під пальтом я була голою. Де мій одяг, я не пам'ятала. Як ми вийшли з того пекла, я теж не пам'ятала. Розбита брова боліла. Здається, я почала впізнавати район. Тут живе Лорна. Через кетамін я не розуміла, чи все те дійсно було, чи мене так по-чорному криє, і насправді я глибоко в галюцинаторному завитку. Я втратила орієнтацію в просторі. Але зі мною була Лорна. Вона вела мене за руку.

Ще через якийсь час я відчула наростаючий біль у пальцях правої руки: середньому та вказівному. Зір не фокусувався, тому я піднесла руку до самих очей. Побачила, що нігті на двох пальцях виламані, вони задерлися й трималися лише на тоненькому м'ясі.

Крім того, я зрозуміла, чому ж так холодно: на моєму пальті бракувало кількох ґудзиків, і якщо не притримувати його поли, пальто розкривається, і морозне повітря обпікає мені голі ноги й груди.

Біля входу в під'їзд нас чекав якийсь молодий чоловік у капелюсі. Він видався мені смутно знайомим. Чоловік перегородив нам дорогу.

– Відійти, бо вб'ю, – прошипіла йому Лорна.

Чоловік кинувся до мене, та Лорна затулила мене собою.

– Жанна! – крикнув він. – Що вона з тобою зробила? Жанна, ти пам'ятаєш мене?

Я не пам'ятала, хто це.

Молодий чоловік раптом витягнув з кишені пальта револьвер і спрямував його на Лорну.

– Відпусти її, відьмо, або я стрілятиму.

Я зрозуміла, що цей незнайомець з револьвером хоче скривдити Лорну, і кинулася на нього. Від несподіванки чоловік зойкнув, а револьвер вистрілив. Щось свиснуло повз моє вухо, і тільки потім я побачила сліпучий спалах і відчула удар пострілу по барабанних перетинках. Від звуку я миттю пригадала: чоловік з револьвером – Йостек.

– Іди геть, – сказала я йому.

Він подивився на мене. Подивився на Лорну. Розвернувся і побіг, притримуючи однією рукою капелюха на голові. Поли його пальта тріпотіли й розвівалися. Він біг, не озираючись.

Лорна повела мене за руку до себе. В хаті вона подерла на смуги стару ряднину і перев'язала мені поранені пальці. Біль чимдалі ставав сильнішим. Я сказала про це Лорні. Вона дістала з шафи пляшку горілки і налила мені повне горнятко.

– Пий, – наказала вона.

Я зробила кілька великих ковтків і ледь не вдавилася. Врешті горілка впала у шлунок і підірвала там все к чортовій матері. Ударна хвиля прокотилась по моїх руках і ногах.

Руки в мене тряслися, як у