Читати книгу - "Чорний Загін"

Більше не було що робити. Я кинув шишку у вузол на стовбурі дерева, за яким ми з Вороном ховалися… А він пригнувся! Я стрімголов помчав до закривавленого меча Шепіт перш, ніж до мене дійшло, що я побачив.

-- Що трапилося? – запитав Ловець Душ, коли я зупинився.

-- Здається, потягнув м’яз, -- зімпровізував я. – Думав трохи побігати, щоб його відпустило, але щось трапилося з ногою.

Я потер праву литку. Здається, повірив. Я поглянув у бік дерева, та нічого не побачив.

Але я знав, що там був Мовчун. І при потребі з’явиться знов.

Мовчун. Як в біса він потрапив сюди? Так само, як ми? Чи він вмів робити фокуси, про які ніхто навіть не підозрював?

Театрально, я пошкутильгав до Ворона. Жестами я спробував дати йому знати, що якщо справа дійде до серйозної сутички, в нас буде допомога, проте він не зрозумів моє повідомлення. Він був занадто поглинений своїми думками.

*****

Стемніло. Над нашими головами висів срібний півмісяць, кілька слабких промінчиків пробивалося на галявину. Ловець і далі сидів на кам’яній плиті. Ми з Вороном і далі сиділи на поваленому дереві. В мене почала боліти задниця. Я сидів мов на голках. Я був змучений, голодний і переляканий. З мене було досить, та я не міг набратися мужності й сказати це.

Раптово Ворон вийшов з коми. Він оцінив ситуацію і запитав:

-- Що ми в біса робимо?

Прокинувся Ловець Душ.

-- Чекаємо. Вже залишилося недовго.

-- Чекаємо чого? – запитав я. Коли мене підтримує Ворон, я стаю сміливим. Ловець Душ пильно поглянув на мене. Я відчув якийсь дивний рух в гаю позад мене, відчув, як Ворон напружився, готовий діяти.

-- Чекаємо чого? – перепитав я слабим голосом.

-- На мене, цілителю.

Я відчув подих в себе на потилиці. Скочив у бік Ловця і не зупинився поки в моїй руці не опинився меч Шепіт. Ловець засміявся. Цікаво, чи він зауважив, що моя нога раптово одужала? Я глянув на меншу колоду. Нічого.

Колоду, з якої я щойно зіскочив, охопило дивовижне світло. Я не бачив Ворона. Він зник. Я міцніше стиснув меч Шепіт, сповнений рішучості добряче стукнути Ловця Душ.

Світло проплило над поваленим деревом і опустилося перед Ловцем. Світло таке яскраве, що я не міг довго дивитися на нього. Воно залило всю галявину.

Ловець Душ опустився на одне коліно. Тоді я зрозумів.

Леді! Вогняний ореол – це Леді. Ми чекали на Леді! Я вдивлявся в неї, поки в мене не заболіли очі. Я теж опустився на одне коліно. Простягнув меч Шепіт на долонях, як лицар, що віддає пошану своєму королю. Леді!

Невже це була моя винагорода? Насправді зустрітися з Нею? Невідоме, що вабило мене з Чарів перевернуло, наповнило мене і на якусь божевільну мить я був безтямно закоханий. Та я не бачив Її. Я хотів знати, як Вона виглядає.

Вона володіла тією ж здібністю, що так бентежила мене в Ловці Душ.

-- Не цим разом, Док, -- сказала вона. – Проте, можливо, невдовзі.

Вона торкнулася моєї руки. Її пальці обпалили мене, як перший еротичний доторк моєї першої коханки. Пам’ятаєте ту мить раптового, нестримного, п’янкого збудження?

-- Нагорода буде пізніше. Зараз тобі випала нагода стати свідком ритуалу, якого не бачили вже п’ятсот років. – Вона зрушила з місця. – Тобі напевно незручно. Встань.

Я встав, відійшов від неї. Ловець Душ стояв у стійці “вільно”, не спускаючи ока зі світла, яке поступово меркнуло. Я вже міг дивитися не відчуваючи болю. Воно проплило навколо кам’яних брил, до наших в’язнів. Світло ослабло настільки, що я міг розгледіти всередині жіночу постать.

Леді довго вдивлялася в Кульгавого. Кульгавий теж дивився на неї. Його обличчя було порожнім. Він перебував за межею надії чи розпачі.

-- Певний час ти служив мені вірно, -- сказала Леді. – І твоя зрада більше допомогла, ніж зашкодила. Я готова проявити милосердя.

Світло з одного боку спалахнуло яскравіше. Тінь відступила і я побачив Ворона з луком наготові.

-- Він твій, Ворон.

Я поглянув на Кульгавого. Він випромінював хвилювання і якусь дивну надію. Не вижити, звичайно ж, а померти швидко, просто і без болю.

-- Ні, -- сказав Ворон. І замовк. Категорична відмова.

-- Не пощастило тобі, Кульгавий, -- сказала задумливо Леді. Вигнулася дугою назад і прокричала щось в небо.

Кульгавий забився в конвульсіях. Кляп вилетів йому з рота, мотузка на ногах розірвалася. Він скочив на ноги, намагаючись втекти, намагаючись вимовити якесь захисне закляття. Йому вдалося відбігти на десять метрів, коли тисяча вогняних змій промайнули в ночі й налетіли на нього.

Вони вкрили все його тіло. Вони заповзали йому в рот і ніс, в очі й вуха. Вони залізали в природні отвори, а вилізали, прогризаючи спину, груди й живіт. Кульгавий кричав. І кричав. І кричав. Та сама разюча живучість, що врятувала його від смерті від стріл Ворона, не давала йому померти під час цього покарання.

Я вирвав в’ялене м'ясо, все, що з’їв за весь день.

Кульгавий кричав довго, та все ніяк не вмирав. Зрештою Леді надоїло і вона відправила змій геть. Вона сповила Кульгавого в кокон, що тихенько шарудів і прокричала нову серію звуків. Велетенська, блискуча в сяйві місяця бабка опустилася з нічного неба, підхопила його і з дзижчанням полетіла в напрямку Чарів.

-- Буде чим розважитися найближчих кілька років, -- сказала Леді. Вона поглянула на Ловця Душ, щоб переконатися, що урок не пішов на марно.

За весь цей час у Ловця не поворухнувся жоден м’яз. Не ворухнувся він і зараз.

--