Читати книгу - "Кресова книга справедливих"

пізніше дізнався, всі мали бути розстріляні. До цієї різанини не дійшло тільки завдяки втручанню місцевого греко-католицького священика на прізвище Богатюк, та дяка Дідуха. Ті два вплинули на зміну раніше прийнятого рішення. Я добре пам’ятаю також те, що цей дяк Дідух врятував від смерті мою старшу сестру. Українські поліціанти напоїли німця і хтось з них сказав, що моя сестра єврейка. П’яний німець зразу дістав пістолет і націлив ним у мою сестру. Тоді цей дяк Дідух підбив руку з пістолетом, так що куля пройшла поруч моєї сестри».

Джерело: J. Konysz, Byłem świadkiem, „Na Rubieży” 1996, № 19, с. 21.

Стриївка, ґміна Максимівка – село з перевагою польського населення над українським, яке налічувало понад 1800 мешканців.

У 1943 році бандерівці скоїли напад на село. «Коли прийшли ввечері 11 листопада 1943 року вбити мого батька, Яна Робака, – згадує його дочка, Владислава Левчук, дівоче Робак, – то вдерлися силою, виламуючи двері в сінях. Тоді, як почали грюкати в двері, мій дідусь вийшов з кімнати, підійшов до дверей і запитав: „Якого біса товчетеся по ночі?”. Бандерівці, які вже вломилися до сіней, сказали йому: „Будьте тихо, ми вам нічого не зробимо!”. Вони світили електричними ліхтариками по хаті, шукаючи нашого батька. Але наш батько, приблизно двома годинами раніше, був забраний, майже силою, нашим сусідом-українцем, Михайлом Кушляком – шкільним колегою нашого батька, який разом з ним сховався в сусіда, Івана Сови. Кушляк не сказав батькові, чому він виводить його з хати».

Антоні Сокіл пише, що під час цього нападу його мати і сестра заховалися в українця Туранського. «Коли затихли стріли і бандерівці відійшли, Туранський разом з моєю мамою пішли до нашої хати і там застали мого застреленого батька Яна Сокола».

«Українці в селі мусили знати подробиці нападу, – пише Болеслав Лукасевич, – бо не спосіб інакше пояснити вчинку Михайла Кушляка чи Палажки Нагайової зі Скалатщини, яка мало не силою затягнула до своєї хати і там сховала від нападу свого сусіда Стаха Ґановського. Це свідчить про те, як сильно відрізнялося ставлення українського населення Стриївки. Одні, не зважаючи на наслідки, намагалися допомагати полякам, у той час, як їхні родичі або приятелі вбивали своїх сусідів».

Джерело: W. Lewczuk z d. Robak, Byłam świadkiem, „Na Rubieży” 2001, № 56, с. 33; A. Sokół, Byłem świadkiem, там само; AW, II/2089, B. Łukasiewicz, Wspomnienia ze Stryjówki, арк. 64.

Тарасівка, ґміна Залужжя – польсько-українське село, яке налічувало близько 450 мешканців.

У липні 1943 року дійшло до масового вбивства близько 500 мешканців Колодного (Кременецький повіт, Волинське воєводство), віддаленого від Тарасівки на сім кілометрів. «З села Тарасівка, – пише Станіслав Маленчак, – на території села не загинув ніхто з поляків. Це сталося частково завдяки позиції українців цього села, які не заангажувалися до участі у вбивствах своїх сусідів».

Джерело: H. Komański, Powiat Zbaraż, ч. 2, „Na Rubieży” 1996, № 19, с. 23.

Чагарі-Збаразькі, ґміна Максимівка – село з перевагою польського населення над українським, яке налічувало близько 700 мешканців.

«Те, що моя вся родина і я уникнули смерті, – згадує Рудольф Мілашевський, – ми завдячуємо Миколі Сивому, українцеві з нашого села. Коли ввечері я повертався до дому [літо 1943 р.] з іншого села, я його зустрів і він мені сказав: утікайте з села, бо може статися щось погане, вам загрожує небезпека».

Як подає Едвард Палиневич, 2 лютого 1945 року з хати українця Павлишина, в якого приховувався разом з матір’ю, був викрадений і вбитий бандерівцями 17-річний Густав Дробницький. Важко побита мати врятувалася завдяки допомозі сусіда-українця.

Джерело: R. Milaszewski, Byłem świadkiem, „Na Rubieży” 2001, № 56, с. 29; E. Paliniewicz, Byłem świadkiem, там само, с. 27.

ЗБОРІВСЬКИЙ ПОВІТ

Білоголови, ґміна Залізці – село з перевагою українського населення над польським, яке налічувало понад 1600 мешканців.

«Одного серпневого дня після обіду 1944 року, – згадує Михайло Ґерц, – до моїх батьків прийшла дружина відомого в селі ворога поляків та мати офіцера УПА, і сказала, що вони мусять, не зволікаючи, втікати з села або цю ніч провести в її хаті. [...] Оскільки надвечір віддалятися від села було дуже небезпечно – ночі належали УПА – не було вибору, цю ніч треба було провести в „печері лева”. [...] подякували сусідці, завантажили скромне майно на віз і рушили до Залізців на подальше заслання».

У січні 1945 року від рук бандерівців загинув українець Шеремета за те, що він відмовився вбити свою дружину-польку.

Джерело: AW, II/1286/2k, M. Gerc, Okruchy wspomnień z lat okupacji 1939–1945 we wschodniej Małopolsce, арк. 23; M. Gerc, Byłem świadkiem, „Na Rubieży” 2001, № 56, с. 42 i 44.

Поморяни, ґміна Поморяни – місто, населене, в основному, українцями, а також поляками, євреями (до 1943 р.), яке налічувало 4300 мешканців.

Українець Павло Рощенко на горищі обори затаїв поляка, таким чином рятуючи його від смерті від рук бандерівців.

Джерело: Cz. Blicharski, „Petruniu ne ubywaj mene!”..., с. 169.

Ренів, ґміна Залізці – польсько-українське село, яке налічувало понад 1200 мешканців.

«На хуторі Біле Поле, – згадує Франциск Лакомський, – під лісом, що належав до села Ренів, проживала українська родина, Захар та Марія Романів. Вони були греко-католицького віросповідання, вважали себе русинами та польськими громадянами. Сприяли полякам і євреям. У період з вересня 1939 по 1944 роки у своїй хаті вони приховували капітана Війська польського Ґрацького, родом з Залізців. У період з 1941 по 1944 роки вони в себе приховували три єврейські родини: дванадцять осіб».

Джерело: Свідчення Франциска Лакомського, „Na Rubieży” 2001,