Читати книжки он-лайн » Фентезі 🐉🧝‍♀️🗡️ » Потраплянка на заміну, Літа Най

Читати книгу - "Потраплянка на заміну, Літа Най"

141
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 55 56 57 ... 107
Перейти на сторінку:

Я все ще переводила подих, тісно пригорнута до чоловіка, коли над головою почулися гучні звуки і в обличчя вдарив різкий потік повітря. Дарлем опустив мою голову собі на груди, ховаючи від пилу і сильного вітру. Через кілька секунд усе припинилося, мене відпустили, і я змогла побачити величезного крилатого лева посеред саду, на спині якого сидів Велл.

Хлопець зістрибнув із дакома, відпускаючи віжки, і попрямував у наш бік. Я ж не втрималася і побігла до цієї неймовірної істоти, що встигла вразити мене ще минулого разу.

– Міледі, не варто, – почав помічник Дарлема.

Я проігнорувала його слова, дедалі швидше наближаючись до дакома. Хлопець злякано кинувся до мене, але я вже встигла запустити руку в шикарну гриву лева.

– Неймовірно, – здивовано протягнув Велл.

– Так, я теж це подумав, – хмикнув Дарлем, який уже встиг поспостерігати за моїми «взаємовідносинами» з цими магічними істотами.

Я чухала за вушком у великого кота, якому це явно подобалося. У якийсь момент даком відкрив величезну пащу, висунув шорсткий язик і провів по моїй щоці.

– Який лапочка, – голосно розсміялася я.

– Лапочка? – перепитав Дарлем.

– Не знаю, що це означає, але я теж хочу, щоб мене назвали лапочкою, – протягнув Велл, за що отримав убивчий погляд Повелителя. Відкашлявшись, хлопець кинув: – Його звуть Індром.

– Я не знала, що дакомів можна сідлати. Можна і мені теж? – підняла благальний погляд на Дарлема.

– Як їздиш верхи?

– Е-ем, – розгубилась я. Останній і єдиний раз я сиділа в сідлі, коли малою відпочивала з батьками в Криму і там каталася на поні. Здається, тоді мене похвалили. Будучи впевненою, що це рахується, я відповіла: – Непогано.

– Ось коли буде чудово, тоді поговоримо, – виголосив Дарлем, не звертаючи уваги на мої великі оченята. Він перевів усю свою увагу на помічника. – Щось сталося?

– Є одна справа, – ухильно вимовив Велл.

Чоловік не став уточнювати що саме, а швидким кроком попрямував у бік свого екіпажу, збираючись повернутися в Ратушу. На ходу він кинув:

– Алексо, зайди в будинок. Дакому для зльоту потрібен розгін.

Я не зрозуміла, це він піклується про мене чи про даком? Стривайте, він назвав мене «Алекса»? Мене так ніхто не називав. Але чому ця інтерпретація мого імені з його вуст усе ще звучить у моїй голові?

Вечеряла я як завжди сама. Потім пішла у свою спальню і збиралася лягти спати, але щось мені заважало. Щось було не так. На інтуїтивному рівні піднімалося занепокоєння. Немов станеться щось погане. Або вже сталося. Я ходила кімнатою з кутка в куток, смикаючи пояс халата.

– Та заспокойся нарешті, – протягнув Као.

– Не можу. Погане передчуття, – я вкотре визирнула у вікно, очікуючи побачити екіпаж Дарлема. На під'їзній доріжці так само було порожньо. Я насупилася, повернувши голову до кота, запитала: – Серед дарів мого хранителя є передбачення?

Као мовчав. І я зрозуміла чому. Так, щось на кшталт надприродної інтуїції таки було присутнє в арсеналі котячого еміра, але він не хотів говорити, щоб я не хвилювалася. Проблема в тому, що я вже на взводі.

Плюнувши на все, я вийшла з кімнати і попрямувала на третій поверх у покої Повелителя. Буду чекати його там, тоді я точно не пропущу його повернення. І нехай це виглядатиме не дуже ґречно, коли чоловік побачивши мене у своїй спальні, зате я буду впевнена, що з ним усе гаразд.

Штовхнувши важкі двері, я зайшла у величезну кімнату. Тут було темно і порожньо. Я розмістилася в одному з крісел, не наважуючись залізти на ліжко, і приготувалася чекати.

Сну не було в жодному оці, а от нерви розпалювалися. Коли за вікном була вже глибока ніч, я почула дивний звук. Піднявшись із крісла, я пройшлася кімнатою, не знаходячи джерело шуму. Потім підійшла до широких двостулкових дверей на балкон і відчинила їх. Першої секунди я навіть вразилася розміру тераси, але думки знову заповнив незрозумілий звук ляскання, що ставав дедалі гучнішим.

– Це... – спантеличено протягнув Као, спрямовуючи свій погляд угору.

Я вдивилася в темне небо, але нічого не побачила.

– Що?

– Ой-ой, – випалив кіт, а потім закричав: – Відходь-відходь!

Я швидко повернулася назад до кімнати, ще не розуміючи, що відбувається. Дивний шум посилився в кілька разів і раптом здійнявся сильний вітер. Через секунду я зрозуміла, що це не вітер, а спрямований потік повітря. Звук і відчуття були такі самі, як під час посадки дакома сьогодні вдень, тільки в рази сильніші. Я вже ледве могла втриматися на ногах від різких поривів вітру, але таки побачила, як просто в повітрі щось витає і повільно опускається на терасу. Коли вихор перестав бути мені в обличчя, я змогла розгледіти, що лежить на широкому балконі.

– Дарлем! – закричала я і кинулася до чоловіка.

Він нерухомо лежав на боці. Перевернувши його, я голосно охнула: він весь був у крові. Побите обличчя, від якого залишилося суцільне місиво, порваний і закривавлений одяг, а головне – безліч ран, з яких потоком текла кров.

1 ... 55 56 57 ... 107
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Потраплянка на заміну, Літа Най», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Потраплянка на заміну, Літа Най"