Читати книгу - "ВІртуозна Гра, Оскар Бласт"

Розділ 31. Бродилка

Отже, він у буферній зоні. Платон рішуче ступив у бік Нового світу, занурився у блакитний туман, який на противагу піксельному та сірому ліворуч сяяв чистим незамутненим сяйвом. Пройшов трохи далі й опинився у якійсь локації. З полегшенням упізнав вічний і незмінний Гугл і почав випробовувати свої можливості.

З полегшенням упізнав знайоме віртменю. Локалізувався він тут з усіма своїми властивостями та опціями, які мав і до цього у вірті, але жодна з них не працювала. Все так, як колись розповідала про себе Ембері. Він був повністю відрізаний від реального світу. Платон поглянув на годинник і мало не впав від здивування. На календарі поруч із цифрами, що фіксували час, світилася зовсім не та дата, коли він залишив реальність. 

За показами календаря минуло два дні! Але ж він пройшов по коридору кілька десятків кроків! Добре, може й сотню. Увійшов у буферну зону й вийшов тут, у вірті. Минуло від сили кілька хвилин! Але ж не два дні! Як таке може бути? Він згадав, що Ембері теж говорила, що не пам'ятає певного періоду між вітром та реалом. Може, й у нього провали в пам'яті? Ясно, що тут якісь впливи на вірт на програмному рівні того ж Грея чи хто там наглядає за усім цим?

Хлопець гарячково почав гортати новини. І справді, минули вже третій і четвертий рівні Віртуозної Гри. Цього разу на п’ятий рівень пройшла порівняно з минулим роком невелика кількість гравців. Дуже багато не змогли осилити складні головоломки на четвертому рівні, і тому хоч і переможців, які гратимуть далі, було ще й досі кілька тисяч, але вже вимальовувався певний каркас цілеспрямованих і налаштованих на перемогу учасників. 

Платон зайшов на сайт «Віртуозної Гри», де Серж Гармаш вітав усіх із черговою перемогою та бажав успіхів на наступних рівнях. Знайоме обличчя тепер не сприймалося як просто лице з реклами, а викликало роздратування й гнів. Хлопець похитав головою і заліз у списки гравців. Всі, хто мали біля своїх ніків райдужні вісімки, зараз перебували у вірті – зелені позначки біля них свідчили, що ці люди онлайн і навіть вже виконують завдання п’ятого рівня гри. 

«Цікаво, - подумав Платон, - а як же я тепер братиму участь в наступному рівні?». Адже перенестися у свій вірткабінет, куплений у грі, він вже пробував і теж не зміг. Пошта, чати, форуми – скрізь він тикався і скрізь мелодійний жіночий голос повідомляв йому: «В доступі відмовлено!». 

Але як тільки хлопець подумав про можливість входу в «Віртуозну Гру», перед ним виникла зелена рамка входу. «Ласкаво просимо до п’ятого рівня Віртуозної Гри!» - сяяв напис над контуром входу. 

Платон знизав плечима й увійшов. Він мав намір знайти Ембері і все їй розказати. Також потрібно було розшукати Фреда, як би Платонові цього не хотілося. У такій надзвичайній ситуації їм потрібно триматися разом. Хлопець мав намір розповісти, що знає сам, і послухати їхні припущення щодо того, чому всі вони тут опинилися. Крім того, він розумів, що таємниця тісно пов’язана з Ембері. Її дивна робота, про яку їй заборонено говорити, той цікавий малюнок із зображенням дівчини, котрий він бачив у віртмагазині «Вірт+Реал», загадкова фірма «Кристал», яка виявилася офісом (чи краще її назвати лабораторією?) самого Сержа Гармаша та його помічника Грея, незвичайні пігулки, райдужна вісімка – все це було ланками одного ланцюга, частинами одного пазлу, складаючи та розгадуючи який, вони змогли б проявити всю картину того, що з ними зараз відбувається... 

На п’ятому рівні «Віртуозної Гри» розробники пропонували знайти скарб. Долаючи перешкоди та проходячи п’ять локацій, гравець мав дійти до останньої, п’ятої, де мав перемогти боса й отримати винагороду. Це була легка бродилка*. Але цікавим було те, що на наступний, шостий рівень переходили лише ті гравці, які увійшли в першу сотню щасливих власників скрині зі скарбами, відвойованої у боса. Це було щось новеньке. Як правило, десь аж після восьмого-дев’ятого рівнів уводилися такі обмеження. Нові правила? Скидалося на те, що організатори Віртуозної Гри прискорюють процес відбору найсильніших гравців. Чи не пов’язано це з дивним експериментом Сержа Гармаша? 

Платон замислився і не помітив, як ззаду до нього підкрався якийсь темний невеликий монстр і стрибнув на спину. Уп’явся зубами в шию і почав висисати кров, зменшуючи ігрове життя гравця. Платон рефлекторно висмикнув короткий меч, який мав на початку рівня його персонаж, і тицьнув малому бісові межи очі. Той запищав, поранений, очевидно несмертельно, зіскочив з плеча й зник у зарослях невідомої пишної рослини. Перша локація бродилки мала велику площу, помережану кущами та рідким лісом, і в таких зарослях могло ховатися будь-що і будь-хто.

Рана на плечі, хоч і боліла, швидко почала загоюватися, але фізичне відновлення вичерпувало ресурси ігрового організму, тому Платон згорнув меню, яке хотів переглянути детальніше, і роззирнувся навколо. Все наче було тихо. Треба було терміново знайти якийсь реген**. Бажано, постійної дії. Платон знав, що такі в іграх такого типу обов’язково десь є. 

Він пішов уперед, оминаючи кущі та стовбури дерев, направляючись на північ, туди, де на мапі гри світився кружечок переходу в наступну локацію. Не хотів затримуватися на цьому рівні довго, бо поспішав все-таки з’ясувати, де знаходяться Ембері та Фред у вірі, зустрітися з ними. 

Його все сильніше охоплювала підозра, що він, Платон, як і всі ті, тіла котрих нині перебувають в піддослідних вірт’ящиках, обов’язково стануть переможцями на цьому рівні і пройдуть далі. Мабуть, власне боротьба почнеться на рівнях після десятого. Найскладніших. 

А от боротьба за що? Це питання тривожило хлопця. За гроші? Приз «Віртуозної Гри»? За славу та популярність? Чи, можливо, за життя?  
______________

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍