Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

(найчастіше через пиятику: важко не напитись на дармові гроші) і видавав «працедавців». Якщо ж це був єврей, то гарантія безпеки для артілі була набагато більша, і видавали євреї рідше.

Про таке ж національне явище розповідали мені валютники в Московській і Київській тюрмі.

Розчарування у тому, що можна чесно, творчо працювати наштовхувало на подальші роздуми про сутність нашої держави. Сам-видавівська література давала історичний матеріал для цих роздумів, показувала психологію суспільства, різноманітних його прошарків.

*

Пригадується величезне щастя «Ракового корпусу» — щастя естетичне й моральне.

Перші сторінки були важкі і змусили відкласти книжку. Я намагався зрозуміти, чому важко читати. Мова. Вона здалась мені якоюсь неросійською. Але чим — не збагнути. Читав далі, помітив, що це відчуття неправильної мови зникло, мова взагалі зникла, залишилось життя і думка. І тільки наприкінці книги я зрозумів свою першу реакцію. Ми такі вже пересичені белетристикою, що правильні, гладенькі фрази із стандартними словами легко входять у свідомість і так само легко з неї виходять — як вода через пісок. «Кострубатість» мови «Ракового корпусу» зачіпає, «шкрябає» свідомість і змушує вслуховуватись, зосереджувати увагу на кожній фразі.

Чи не те саме у Достоєвського: важко збудовані фрази ще складніші для сприйняття, але саме це створює напружену увагу, і потім, коли вже з цією складністю частково справишся, Достоєвський втягує у страшний і світлий світ своїх героїв-ідей заворожує майже магнетично настільки, що зникає не лише мова, а й ідеї (вони приходять потім, як власні) — залишається життя героїв-ідей.

Я не філолог і тому не хочу робити аналізу твору. Розповідаю тільки про свою реакцію. Художня глибина «Ракового корпусу» спершу заступила думку Солженіцина. Радісно було, що нарешті відродилась велика російська література і досягнула висоти Гоголя, Достоєвського, Толстого.

І ще один аспект, суто художній, вразив. До Солженіцина натуралізм здавався мені чимось нехудожнім і навіть у деяких випадках патологічним, він начебто готував свого антипода — декаданс.

І ось «натуралізм», але особливий, притчевий, тому, може, що вся історія наша — величезна притча, що включає в себе Христові та всі, всі інші притчі.

Потім я зустрів людину, що знала лікарню, яку описав Солженіцин. Вона указала мені, що впізнала лікарів і багато чого іншого — настільки це все списано з дійсності, яку пережив Солженіцин. Висновок з цього той чоловік зробив негативний: «фотографія».

Безглуздий, звичайно, висновок. До того як прочитав книжку, я й собі думав те саме про натуралізм. Але його «ненатуралістична», невдала, як на мене, п’єса «Свічка на вітрі» виявляє, що у Солженіцина особливе бачення світу: він не віддається волі фантазії, а через явища, деталі побаченого в реальності проникає в духовний зміст цілого світу. У цьому, як мені здається, і є суть притчі. Підтвердження цього для мене — це й інші невдачі Солженіцина — Сталін в «Крузі першому», Ленін у «Леніні в Цюріху». У цих творах є й, правда, інша причина невдачі — ненависть. Ненависть, як і інші сильні емоції, справжньому художнику, мабуть, потрібні, але вони мають не затемнювати бачення, а пройти крізь «магічний кристал» художника, інакше це крик, або гротеск, або щось інше, але не художнє. Гротеск може бути художній, але він не властивий Генію Солженіцина.

Мені важко про це писати, бо тут потрібні особливі слова, щоб докладно й виразно висловити відчуття творчості Солженіцина. Таких слів я не знаю і не знаходив навіть у професійних літературознавців-критиків. Всі вони ковзають по поверхні Солженіцина, та й дорікати їм за це не можна: спробуй-но підступись до загадки генія.

Багато суперечок у нашому колі викликали жіночі образи «Ракового корпусу», особливо Вега. Мені тоді здавалось, що тут Солженіцин нижчий від свого генія.

Коли сидиш у в’язниці, то образ жінки переслідує тебе. Але не цілісний образ, а роздвоєний — щось далеке, таємничо-прекрасне, сліпуче-піднесене, пов’язане з усім дорогим для тебе в собі й навколо тебе, і… баба, самка, позбавлена будь-яких рис, окрім одної. І не випадково Вега — Вега, тобто Зоря, та ще й з якоюсь особливою звуковою мелодією таємниці.

Зараз мені не здається, що Вега — невдача. Так, вона позбавлена рис, які роблять її живою жінкою. Це мрія зека, і її Солженіцин передав глибоко.

Велике значення для мого духовного розвитку мала думка Шулу-біна: «Саме для Росії, з нашими розкаяннями, сповідями й бунтами, з Достоєвським, Толстим і Кропоткіним, один лише правильний є соціалізм: моральний». (Пізніше про есерівський етичний соціалізм я дізнався від К. Олицької.)

Думка, вирвана з контексту, зразу ж померкла, бо не нова. Саме в контексті повісті вона стала для мене новою, точніше, продовжила те, що мені дав Толстой. Одна з причин поразки Жовтня — моральна. Нехтування загальнолюдськими цінностями, що випливало з абсолютизації класовості, відносності моралі, призвело до етичного релятивізму в теорії і нелюдяності на практиці.

Взагалі цей розділ у повісті для мене такий самий важливий через його думку, як і розділ суперечки Івана з Альошею (в трактирі) у «Братах Карамазових» Достоєвського.

Через місяці після того як прочитав «Раковий корпус», раптом зринули у свідомості слова Шулубіна про Беконових ідолів. І до читання Солженіцина я розумів значення міфів у радянському суспільстві. Але Солженіцин дуже підштовхнув думку в цей бік. Після Шулубіна я став уважніший до міфів та їхнього значення в нашому житті, їхнього значення у трагедії всіх революцій.

У «Новом мире» з’явилась стаття Кардіна про деякі легенди Жовтневої революції, зокрема, про знаменитий вистріл «Аврори», якого насправді не було, як не було, по суті, штурму Зимового палацу — його взяли голіруч. На Кардіна напали за розвінчання легенд.

Але це все безневинні легенди. Міфи про партію, вождів, про кращий у світі лад, про фашиста Троцького, гестапівського агента Тіто, народи-зрадники, прогресивних царів, про полководця Суворова, Єрмолова-напівдекабриста (душителя Кавказу), про зрадників (?) Шаміля і Мазепу, й тисячі інших великих і малих міфів — це ідоли й міфи небезневинні.

«Ідоли театру — це авторитетні чужі думки, якими людина любить керуватись, витлумачуючи те, чого вона сама не пережила»… Спливають у пам’яті ідоли — один за одним: Марр, що зчавив мовознавство до марризму, і Сталін, що знищив мовознавство зовсім, разом з марристами; Лисенко, Павлов, класики марксизму-ленінізму-сталінізму; Маяковський, Пушкін і Шевченко як поліцейські кийки в літературі — одні ідоли. І річ не в тих, хто став ідолом. Єрмілов, що цькував Маяковського, використовував його як ідола — фільтр думки й форми. Геніальний Павлов, Кобзар України, талановитий Марр і нікчемний Т. Лисенко перетворюються на ідолів,