Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

трьох космонавтів — на совісті уряду: він наполягав на визначеному терміні запуску ракети, коли запуск ще не підготували, не перевірили надійності системи. Вчені заперечували, але ж наука у нас партійна, і тому мета реклами вища за наукову мету.

Дізнавшись ці подробиці досягнень радянської космонавтики, я почав говорити Антономову, що ми не тільки допомагаємо брехати, а й беремо участь у підготовці загибелі нових космонавтів. Антономов захищався мляво, бо знав про все набагато краще за мене — у нього був допуск, а мені розповідали далеко не все.

Стало відомо про нараду керівників космічних досліджень. Обговорювали питання про причини відставання у космонавтиці. Один із вчених сказав про відставання в електроніці та в інших технічних науках — не можна переганяти американців тільки в одній галузі, якщо інші відстають. Концентрація сил на одній ділянці дає тільки короткотривалий успіх — якщо інші відстають. Ще один вчений сказав, що причина відставання — втручання неосвічених людей в управління космонавтикою (всі розуміли, що він мав на увазі Центральний Комітет).

Стенограму наради послали у ЦК. Реакції жодної.

Одного разу до нас приїхали товариші з Центру перевіряти роботу і обговорити усілякі проблеми «біологічної і психологічної» космонавтики. Майже всі були в роз’їзді. Волею-неволею довелось розмовляти зі мною. Я попередив, що допуску в мене немає.

— Чому?

— Політична неблагонадійність.

Розпитали, поспівчували, полаяли за наївність.

— Все одно ж нічого не зможете зробити.

Вони розповіли про свої експерименти. Мене буквально приголомшила розповідь про один з них.

Добровольці у піддослідні для дослідів з «космонавтики» отримують величезні суми, тому охочих хоч відбавляй. Одна жінка сиділа у спеціальній камері 70 днів. На 68-й (чи 69-й) вона побачила, що стеля починає опускатись. Вона, зрозуміло, перелякалась. Всі її реакції були зафіксовані електроенцефалографами, електрокардіографами та іншими приладами.

— Навіщо треба такий експеримент? — запитав я.

— Як навіщо? Щоб вивчити реакцію на небезпеку. Коли Леонов і Беляев провели свій експеримент у космосі, вони страшенно боялись.

— Але ж перед будь-яким експериментом пропонують декілька альтернативних робочих гіпотез. Експеримент відкидає частину з них. У вас були такі гіпотези? Що ви перевіряли?

— Нічого. Просто ми вивчали реакцію.

— Гаразд, але ж у неї міг початись невроз або серце могло розірватись від жаху.

— Ми перевіряли її серце. А крім того, наука без жертв не буває.

Перейшли до проблеми керування емоціями. Виявилось, що страх, і дуже великий, є у всіх космонавтів. Частина з них чесно в цьому признається, частина набиває собі ціну своєю сміливістю.

Але емоції страху заважають управляти кораблем.

Як зняти страх?

Я сказав, що західна психологія (наскільки я її знаю) поки що не може розв’язати цю проблему, але в раджа-йозі є підхожі методи керування підсвідомістю. Порекомендував літературу.

Де йога, там і телепатія.

Вони розповіли про те, що американський космонавт на ракеті проводив вдалі експерименти по телепатичному зв’язку із Землею.

Потім вони спитали: «А можна, щоб наша ракета підлетіла до американської, приклеїла міну і спокійно полетіла назад? Американці при цьому щоб нічого не помітили?»

Безглуздість і огидність «мрії» вчених-медиків мене приголомшили. Але я спокійно пояснив, що якщо телепатичний зв’язок і можливий, то такого рівня зв’язку, який їм треба, можливо, досягнуть за сотні років. Вони пообіцяли поклопотатись про створення засекреченої телепатичної лабораторії.

Наприкінці розмови я не витримав і почав дорікати їм за те, що вони хочуть працювати на війну.

— Але ж якщо ми не будемо зміцнювати свою могутність, то американці нас обженуть!

— Але й американські вчені так міркують. Озброєння з обох боків буде зростати, і не може ж зброя довго лежати без діла. Врешті-решт її застосують.

— Не можна ж перед ними здатись?

— Треба все зробити для взаємного роззброєння. Зараз у обох сторін так багато зброї, що, коли навіть у нас буде вдвічі більше, ніж у них, ми не переможемо, загинуть обидві сторони і нейтрали, хіба що папуаси залишаться.

Вони докоряли мені за утопізм.

— Але ж на Заході частина вчених бойкотує військові дослідження. Чому в нас цього немає? Тому що ми за мир?

За декілька місяців нам з товаришем запропонували створити парапсихологічну лабораторію при морському відомстві. Ми зрозуміли, що треба вибирати — цікава робота чи совість.

На дискусії з телепатії в одній з установ я заявив, що займався телепатією багато років і переконався в тому, що телепатичних явищ немає.

Київські телепати розцінили мою заяву як зраду, але потім зрозуміли мотиви і також припинили експерименти. Згодом закрились Ленінградська, Московська, Новосибірська лабораторії. Вже потім стало відомо, що їх замінили на державні, військово-кагебівські.

З досвіду з біокібернетикою і телепатією я переконався, що не можна тікати в науку: все одно або береш участь у брехні, або в поліцейсько-мілітаристській промисловості.

Моя дружина намагалась «жити не брехнею», заглибившись у вивчення психології й педагогіки дитячих ігор. Але й тут доводилось брехати чи виховувати у «військово-патріотичному дусі».

Ми спостерігали, як збільшується кількість тих, що «тікають» від громадської й офіційної діяльності, з військової промисловості, від науково-технічної брехні.

Дехто міняв роботу на чеснішу, потрібну людям. Але це допомагало мало — скрізь брехня.

Мій шкільний товариш кинув роботу інженера і пішов у робітники: і зарплата більша, і не треба сваритись з робітниками, змушувати їх працювати, і відповідальності менше, і красти можна (правда, він сам так майже і не крав, ставши робітником). Розповідав про порядки на заводі і підсумовував:

— Треба порядок, треба Сталін чи Гітлер.

Я довго розпитував його, чого він хоче. Виявилось, що його задовольнив би і ліберальний капіталізм — аби тільки не бордель Хрущова і Брежнєва. Він технік за мисленням і хоче брати участь в розвитку більш-менш розумної економіки.

Розповідав він про ще одне явище. Розігнали артілі — маленькі кооперативні підприємства, що виробляли дрібні товари. Артільники пішли у колгоспи і створили спеціальні майстерні. Продуктивність праці таких майстерень була настільки висока, що вони стали заробляти величезні гроші. Але такі суми одній особі за законом отримувати не можна. Тоді почали записувати фіктивних робітників. Такий робітник з’являвся в артілі двічі на місяць — по зарплату, розписувався, наприклад, за те, що отримав 300–400 рублів, а насправді отримував 50–100 рублів. Решта йшла справжнім робітникам. Колгосп також вигравав від цього — він отримував великі прибутки, іноді навіть такі, що перевищували прибутки усього колгоспу.

При цьому помітили й цікаве національно-психологічне явище. Якщо фіктивним робітником був українець чи росіянин, то рано чи пізно він попадався