Читати книгу - "Порушник праху, Вільям Фолкнер"

що там ви ладнаєтеся зробити) вбивцю, а адвокат має захищати лінчувальників.

— Ніхто нікого не лінчував, нікого не треба захищати, — сказав дядько.

— Ну гаразд, — мовив він. — Тоді простіть їм.

— Ні те, ні інше, — сказав дядько. — Я захищаю Лукаса Бічема. Я захищаю Самбо від Півночі, Сходу і Заходу — чужоземців, які відмітають його на десятиліття назад, не лише у несправедливість і відсутність правосуддя, але й у горе, страждання і насильство, примушуючи нас до законів, побудованих на ідеї, буцімто несправедливість однієї людини до іншої можна одразу скасувати втручанням поліції. Самбо від цього потерпає — а як інакше; його не вистачить на щось іще. І він терпітиме, проковтне це і виживе, тому що він Самбо і має терпіти; він навіть нас переможе у цьому, бо є в нього така здатність — витримувати і виживати, — але його зметуть на десятиліття назад, і якщо він виживе — це, мабуть, гірше, і, може, цього не варте, бо до того часу ми, можливо, утратимо Америку.

— Але ви все одно їм прощаєте.

— Ні, — сказав дядько. — Я тільки кажу, що ці несправедливість і відсутність правосуддя — наші, південні. Ми повинні спокутувати і знищити їх самі, наодинці й навіть без допомоги, навіть без (дякую) поради. Ми зобов’язані так вчинити, хоче Лукас того чи ні (а цей Лукас все одно не захоче) — не через своє минуле, оскільки людина чи раса, якщо в ній є бодай крапля чогось доброго, може пережити своє минуле, навіть не тікаючи від нього, і не через високі словеса, які так часто виголошують, цю пишномовну людинолюбну риторику заради риторики, але й в ім’я безперечних практичних цілей свого майбутнього — цю всесильну здатність вижити, проковтнути і терпіти, а ще — бути стійкими.

— Ну гаразд, — повторив він. — Ви все ж таки адвокат, і все ж таки вони тікали. Може, вони вирішили, що Лукас і сам зможе прибрати, адже він походить з раси, якій на роду написано махати шваброю. Лукас і Гемптон, і ви, бо ж має Гемптон щось робити час до часу, відпрацьовуючи гроші тих, хто його обрав, як і ви — за платню. Чи подумали вони сказати вам, як це зробити? Що використати як приманку, аби заманити Кроуфорда Ґаврі, щоб той прийшов і сказав: «Гаразд, хлопці, я пас. Здавайте карти». Чи вони були надто заклопотані, дотримуючись… дотримуючись…

Дядько стиха мовив:

— Праведності?

Тепер він замовк, але тільки на секунду. А тоді промовив:

— Вони тікали, — спокійним й абсолютно остаточним тоном, навіть без презирства, зриваючи сорочку, яка спадала у нього з плечей, і тої ж миті скинувши штани, наступивши на них голою ногою, лишившись у самому спідньому. — А втім, усе гаразд. Мені просто це примарилося; і вони самі, і те, що вони тікали — примарилося; хай вони лишаються у ліжку чи доять корів за сонця, чи колють дрова дотемна або як стемніє, з ліхтарями чи без ліхтарів. Бо вони не те, що мені наввижалося, я просто переповів вам, що собі науявляв… — він говорив тепер досить швидко і збагнув це, лише коли стало запізно змовчати: — Це було щось… хтось… щось таке, начебто це значно більше, на що можна очікувати від нас, значно більше від таких як ми, яким усього по шістнадцять і вісімдесят, чи під дев’яносто, чи скільки там їй, а потім я одразу відповідав на те, що ви мені розповідали — пам’ятаєте, про тих англійських хлопчиків, не набагато старших, ніж я, які вели загони і літали на розвідувальних аеропланах до Франції 1918-го року? Ви ж казали, що того року здавалося, ніби всі британські офіцери — це або підлеглі, молодші чини років сімнадцяти, або одноокі, однорукі чи одноногі двадцятитрьохрічні полковники? — стримуючи себе чи намагаючись стримати, тому що досить різко отримав попередження, нібито заздалегідь почув слова, які збирався промовити, але несподівано відкрив, щó він щойно промовив, — але куди полинуло сказане, до чого вестимуть мовлені ним слова, щоб примусити його говорити далі, щоб утримати їх і спинити?.. Але вже запізно — начебто, натиснувши педаль гальма на спуску, ви з жахом виявили, що гальма відмовили: — Тільки там було щось іще… я намагався… — і зупинив словесний потік, нарешті, відчувши, як палає кров, як бурхає йому в обличчя, як він пашіє з лиця до шиї і не може сховати очей, і не тому, що стоїть майже голяка, а тому, що ні одяг, ні вираз, ні мовлення нічого не сховають димовою завісою від гострого, блискучого, серйозного, тяжкого дядькового зору.

— Так? — мовив дядько. А тоді сказав: — Так. Є деякі речі, яких ти ніколи не повинен терпіти. Речі, від яких ти ніколи не повинен знати втоми у відмовах нести такий тягар. Несправедливість, сваволя, безчестя і ганьба. І немає значення, наскільки ти юний, скільки тобі років. Не задля компліментів і не задля куку в руку[40]: ні задля твого фото у газеті, ні задля грошей у банку — ні задля чого. Просто відмовитись їх терпіти. Так?

— Хто, я? — сказав він, тепер перетинаючи кімнату, навіть не взувши капці. — Я не скаут-пуцьвірінок, відколи мені дванадцять стукнуло.

— Атож, ні, — відповів дядько. — Але просто пошкодуй за тим; не соромся.