Читати книгу - "Порушник праху, Вільям Фолкнер"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Але чому міс Гебершем не може приїхати сюди й зачекати?
— Вона може, — сказав дядько. — Я певен, вона зможе знову знайти наш будинок.
— Ви знаєте, про що я, — мовив він. — Чому б вам її не прийняти? Сидіти в адвокатському офісі до півночі не пасує леді.
— Як і виривати тої ночі Джейка Монтґомері, — сказав дядько. — Але, може, цього разу ми вихопимо Лукаса Бічема, щоб вона припинила витрачати на нього потік своїх аристократичних примх. Ходімо, Чику, — і вони нарешті вийшли з дому, і він, не виходячи звідти, виніс це зі своєї господи з собою, якоїсь миті між своєю кімнатою і парадними дверима не набуваючи цього, навіть просто не входячи туди, ні навіть направду відновлюючи це, а скоріше спокутуючи свої уникання та облуду, ще більше заслуживши бути прийнятим у цей простір, бо це було його, власне, точніше, він належав йому, так і має бути під час їжі, жування, і ось вони з дядьком ідуть тою самою вулицею майже так само, як робили це двадцять дві години тому — вулицею, яка тоді була порожня, наче відсахнулася в якомусь жаху та заціпенінні. Та зараз вона не була порожня — пустельна, безлюдна і без руху, звісно, виглядала бездіяльною, тяглася собі від ліхтаря до ліхтаря, як мертва вулиця через покинуте місто, але насправді не зовсім покинуте, не вилучене, а просто розчищене, — зелена вулиця для тих, хто може зробити це краще, лише для них, що змогли б зробити це як слід, не заважаючи і не плутаючись під ногами чи навіть пропонуючи свої поради і пропускаючи цих двох, даючи дозвіл (спасибі на цьому), радячи тим, хто хотів це зробити як слід і у по-своєму безболісний спосіб, тому що це були їхні горе та ганьба, і їхній порятунок, і він знову засміявся, але тепер по-справжньому, думаючи: «Тому що вони завжди у мене є — і Алек Сендер, і міс Гебершем, не кажучи вже про дядька Ґевіна та шерифа з присягою та значком», — коли раптом усвідомив, що й це його частка — те несамовите жадання, щоб вони були досконалі, тому що вони — його, і він — їхній, та розлючена нетерпимість до будь-чого, що бодай на йоту або на одну риску позбавляла їх абсолютної досконалості — той розлючений, майже інстинктивний стрибок і ривок, прагнення оборонити їх від будь-кого і будь-де, а таврувати — власноруч, немилосердно, бо вони — його власність, і він хотів лише одного — зберегти це право стояти з ними пліч-о-пліч, незламно і неприступно; одна ганьба — якщо має бути ганьба, одна покута — якщо має бути покута, безперечно, але насамперед, понад цим усім — незмінна, неприступна єдність: один народ, одне серце, одна земля; тож раптом він сказав:
— Бачите… — і замовк, але більше нічого й не треба було.
— Так? — озвався дядько, а тоді, розуміючи, що він нічого не додає до своїх слів: — А, я бачу. Це не те, що вони мали рацію, але що ти не був правий.
— Я був гіршим, — сказав він. — Я був праведним.
— У цьому все гаразд — бути праведним, — сказав дядько. — Може, ти мав рацію, а вони помилялися. Просто не зупиняйся.
— Не зупинятися на чому? — спитав він.
— Навіть хизування та самовихваляння — з цим теж усе гаразд, — сказав його дядько. — Просто не зупиняйся.
— Не зупинятися на чому? — повторив він. Але тепер він уже знав, що мається на увазі, і спитав:
— А чи не пора вам теж перестати бути пуцьвірінком-скаутом?
— Це не пуцьвірінок, — сказав дядько. — Це третій розряд. Як ви це називаєте?..
— Орел-скаут, — підказав він.
— Орел-скаут, — повторив дядько. — Пуцьвірінок — не приймається. Орел-скаут — не зупиняється. Розумієш? Ні, не так. Не звертай уваги. Навіть не звертай уваги, не бери в голову, щоб це забути. Просто не зупиняйся.
— Ні, — сказав він. — Нам не треба турбуватися, що зараз ми зупинимося. Мені здається, нам зараз треба турбуватися, куди ми йдемо і як саме.
— Так, ти правий, — погодився дядько. — Ти ж мені це казав хвилин зо п’ятнадцять тому, пригадуєш? Про те, що містер Гемптон і Лукас готувалися використати як приманку, щоб притягнути Кроуфорда Ґаврі туди, де містер Гемптон зможе його загарбати? Вони хочуть використати Лукаса…
І він пригадував: себе самого і дядька, як вони стояли біля шерифової машини у провулку, де в’язниця, і дивилися, як звідти, з бокових дверей тюрми, з’являються Лукас і шериф та перетинають темне подвір’я, ідучи до них обох. Там насправді було досить темно, і вуличний ліхтар на розі не світив достатньо, і не було чутно ні звуку; трохи по десятій, понеділок увечері, тож небесне склепіння темне, ніби вакуум, ніби старий весільний букет нареченої під скляним ковпаком — так і місто, більше ніж мертве — вилучене: адже він пішов подивитися на нього, не спиняючись, лишивши дядька стояти на розі провулка і казати вслід:
— Куди йдеш? — але він навіть не відповів, минаючи останній німий і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Порушник праху, Вільям Фолкнер», після закриття браузера.