Читати книгу - "Там, у темній річці"

його за зап'ясток, піднесла до очей годинник і замовкла.

Йому здавалося, що хвилина вже минула. Але вона все ще вдивлялась у циферблат, її очі спокійно блимали. Він витримав ще десь хвилину.

— Господи! Та скільки ще?!

— Якщо я зіб'юся з рахунку, доведеться починати спочатку, — пробурмотіла вона, не втрачаючи зосередженості.

Він витримав цілу вічність.

Потім ще одну вічність.

Він витримав цілу тисячу вічностей — аж тут вона відпустила його зап'ясток і занотувала щось на клаптику паперу. Донт вдихнув і розпрямився — з нього в річку стікала вода. Він побрів до берега, а там уже чвалом побіг до котеджу, до ванни з теплою водою, яку вони підготували заздалегідь, і коли занурився в неї, виявилося, що Рита мала рацію — йому було дуже гаряче.

Коли лікарка зайшла до кухні, Донт був майже по маківку у воді.

— Усе гаразд? — спитала вона.

Він кивнув, цокаючи зубами, але одразу сфокусував увагу на тілі, спрямувавши усю свою енергію на подолання шоку від холоду. Коли знову опанував себе, то обернувся в бік стола. Рита сиділа й дивилася у вікно, за яким згасало денне світло. Олівець більше не бовтався на шиї — вона заткнула його за вухо, а нитка звисала до плеча. «Хочу такий знімок», — подумав він.

— І як?

— Вісімдесят чотири, — вона підняла до очей папірець, на якому нотувала показники. — Від занурення у крижану воду ваш пульс прискорився.

— Прискорився?

— Так.

— Але ж серцебиття дівчинки практично зупинилося… Ми дійшли протилежного висновку.

— Так.

— То все було марно?

Вона повільно похитала головою.

— Ні, не марно. Я маю тепер гіпотезу. Це прогрес.

— І що ж це за гіпотеза?

Вона задерла голову до стелі — одна рука піднята, а зігнута в лікті друга підпирає голову — і засмучено видихнула:

— Не знаю.

Гість Лілі

Лілі Вайт перебувала на межі між сном і дійсністю. Вона була на тому помежів'ї, де рухаються хвилясті тіні, а слабке та бентежне світло то з'являється, то зникає, наче сонячний промінчик у воді. Але раптом Лілі різко підскочила на своєму ліжку в Притулку кошикаря — сон як рукою зняло.

Що це?

Він рухався тихо, немов кіт — безшумно прочинив двері й навшпиньках зайшов. Та вона одразу впізнала його за запахом диму, дріжджів і чогось солодкого. Цей запах завжди супроводжував його, тож саме він її й розбурхав. Він перебив навіть вогкий річковий запах, яким був просякнутий котедж. Практично одразу вона й почула його, а точніше — стукіт цеглин. Він виймав гроші з її тайника.

Раптом чиркнув сірник. Зі свого високого ліжка їй було видно спалах полум'я і руку, всю в подряпинах і синцях, що піднесла до нього свічковий ґнотик. Той одразу зайнявся, і світлове коло стало ширшим.

— Що ти мені припасла? — спитав він.

— Трохи сиру і твоєї улюбленої шинки. Хліб у кошику, подивися.

— Свіжий?

— Учорашній.

Світло посунулося вбік і до неї донеслося шурхотіння.

— Та він уже запліснявів. Могла б і свіжого дістати.

— Я не знала, що ти заявишся.

Коло світла повернулося до стола й застигло там. Деякий час було чути лише звуки жадібного пожирання — він ковтав величезні шматки, ледве жуючи. Лілі мовчки лежала в темряві, і серце її тріпотіло.

— Що ще в тебе є?

— Яблука, якщо хочеш.

— Яблука! На чорта вони мені здалися?

Світлове коло знову піднялося й обнишпорило спочатку одну полицю, а потім другу. Воно попрямувало до буфета, але там було порожньо; зазирнуло навіть у шухляди, але там теж нічого не знайшло.

— Скільки ж він тобі платить, той твій піп?

— Недостатньо. Ти мені вже це казав.

Вона намагалася не думати про свої заощадження, що надійно зберігались у шухляді священникового стола, наче боялася, що коло світла викриє йому їхнє місцезнаходження.

Почулося роздратоване пирхання.

— Чому не принесла мені нічого солоденького? Що ти там йому готуєш, у його попівстві? Яблучний пиріг? Пудинг із терносливом? Закладаюся, що різні финдики-миндики.

— Наступного разу принесу.

— Дивися мені, не забудь.

— Не забуду.

Тепер, коли її очі трохи пристосувалися до темряви, було видно його силует. Він сидів за столом спиною до неї; рукави куртки були йому заширокі, та й уся одежина висіла на ньому, як на вішаку; капелюха він так і не зняв. Судячи зі звуку, рахував гроші. Вона затамувала подих.

Якщо грошей не вистачить, він накинеться на неї. Скільки вкрала? Де вона їх ховає? Яку підлість замислила? І це вона називає вірністю? Задовільних відповідей на ці запитання не існує. Що б вона не сказала, у відповідь отримає стусани. Щоправда, Лілі ніколи й не торкалася його грошей. Може, вона й тупа, але ж не настільки. Утім, ці гроші її бентежили. У неї вже накопичилося багато запитань щодо них, та вона ніяк не наважувалася їх поставити. Їй доволі швидко вдалося встановити джерело цього прибутку. Зазвичай увечері перед його приходом у її дров'яному сараї опинялися діжечки та пляшки з нелегально вигнаною сивухою. Вони були там тільки вдень, а наступного вечора зникали. Їх забирали його клієнти і залишали натомість гроші. Але що ж ставало з грошима, коли він їх отримував? Лише за ніч вигрібав із тайника більше, ніж вона заробляла у панотця за місяць. Лілі була впевнена, що її сарай — не єдине місце, де він обмахорює свої афери. Перекантовувався там, де не треба було сплачувати оренду, ніколи не сидів за гральним столом і не платив жінкам за любов. Він і чарки не торкався. Сам ніколи не пив, лише підбурював інших руйнувати своє життя та спустошувати гаманець. Вона не раз намагалася прикинути його річний дохід: помножувала суми, які діставав із її тайника, вдвічі, втричі, всемеро, але від таких шалених чисел голова йшла обертом. Навіть не знаючи остаточної суми, вона розуміла, що цього цілком вистачить, щоб озолотитися, але він постійно — раз чи двічі на тиждень — з'являвся у тому самому засмальцьованому кожусі, від якого смерділо сивухою; шкіра та кістки, і ще й голодний, мов пес. Він вижирав її їжу та переводив її свічки. Вона не сміла принести до котеджу бодай одну гарну річ. Він одразу забрав би її, продав, а грошей годі було б шукати. Навіть та пара зелених рукавиць із дірками на пальцях щезла б у глибині його кишень. У житті Віка була якась таємниця, що висмоктувала не тільки його гроші, але її також. Крім тих, які вона зберігала у священниковому обійсті. Цього Лілі ніяк