Читати книгу - "Дона Флор та двоє її чоловіків"

не поділяла його безхмарного оптимізму і зізналася доні Нормі:

— Чергові його небилиці… Треба ж таке вигадати!.. Обід на честь Силвіо Калдаса, ти тільки послухай!

Одначе дона Норма захоплено зітхнула:

— Хтозна, а що як це не вигадка? Це було би просто чудово! Хоча тобі довелося б добряче попрацювати…

Дона Флор раділа і значно меншому:

— Я тішуся вже з того, що зможу побачити його виступ на площі… А ще коли у приємному товаристві… Та і без товариства теж, байдуже…

— За компанію не хвилюйся, я піду в будь-якому разі. Якщо мій Зе Сампайо не захоче, то хай сидить удома скільки йому влізе, піду з Артуро…

У вечірньому випуску новин радіо повідомило, що перший сьогоднішній виступ співака відбудеться опівночі в елегантному салоні Палас-готелю, що сусідує з гральними закладами, а о другій ночі він виступить у «Табарисі» перед баїянською богемою. Почувши ці довгоочікувані новини, дона Флор зрозуміла тільки те, що на Гульвісу цієї ночі годі й сподіватися; доки в Баїї гостює Силвіо Калдас, про свого чоловіка вона може забути. Це ж якщо вони вийдуть із кабаре на світанку, а дорогою іще зайдуть у Сете Портас, а потім на пляж, ну і Рампа-ду-Меркаду ще ж мають гостеві показати…

Дона Флор заснула і наснився їй химерний сон, у якому дивним чином перетиналися Мірандау, Силвіо Калдас, Гульвіса, її брат Ейтор, невістка і дона Розилда. Всі вони були в Назаре-дас-Фариньяс, і дона Флор допомагала вагітній невістці звільнитися від ланцюга, яким та була прикута до свекрушиної парасольки. Газетні статті, повідомлення на радіо, лист від брата, усе це змішалося в суцільну, дуже дивну феєрію сну. Розлючена дона Розилда весь час намагалася випитати, як же це Силвіо Калдас опинився в Назаре, а той відповідав, мовляв, приїхав сюди, щоб разом із Гульвісою заспівати серенаду для дони Флор. «Ненавиджу серенади», — гарчала дона Розилда. Одначе Силвіо взяв гітару, і його ніжний, оксамитовий голос медом розлився над Реконкаву. Дона Флор усміхалася вві сні, слухаючи протяжну тужливу пісню.

Голос співака лунає чимраз гучніше, пісня дедалі ближче, і дона Флор уже не знає — спить вона чи пильнує. Вона підхоплюється з ліжка, накидає халат, підбігає до вікна.

А надворі стоять вони: її Гульвіса, Мірандау, Едгар Коко, Карліньйос Маскареньяс, блідий Женнер Авґусто з кабаре «Аракажу». А поміж них Силвіо під гітару співає для дони Флор:

…під звуки пісні палкої

у такт гітари лункої…

Уся вулиця вибухнула бурхливими оплесками, а в неділю таки відбувся обід, про який потім писали всі газети; а в понеділок увечері Силвіо прийшов до них і готував вечерю сам. Він приніс продукти, надів фартух і подався на кухню; з’ясувалося, співак іще й чудовий кухар. Решту часу він був такий зайнятий, що забігав лише на хвильку й одразу ж тікав. Зате вони всі разом пішли на капоейру. Та з усіх днів того насиченого тижня ніщо не могло зрівнятися зі святом, що відбулось у вівторок, за день до від’їзду Силвіо у Ресифе. Під мерехтливим місячним сяйвом зоряної ночі з трибуни на Кампо Ґранде артист від щирого серця співав для всіх охочих його послухати.

Дона Флор навіть не питала Гульвісу, чи піде він на той виступ: чоловік не розлучався з другом. Сказала тільки, що планує піти туди з доною Нормою та сеу Сампайо, — навіть він, попри вічне бажання побути на самоті, не міг пропустити такої нагоди.

Як же здивувалася дона Флор, коли відразу після вечері під будинок під’їхало Циганове таксі, з якого вийшли Гульвіса, Силвіо та Мірандау. Вони прийшли по неї. «А де ж кума?» — запитала в Мірандау. Той відповів, що його дружина з дітьми давно вже на площі. Поки дона Флор збиралася, друзі пішли випити коктейлю.

Гульвіса і дона Флор сиділи на почесних місцях, призначених для представників влади. Губернатор прийти не зміг, бо захворів на грип, тому біля його дому встановили гучномовець, щоб ця поважна особа разом із дружиною змогла послухати концерт. Біля подружжя Ґімараєнсів сиділи мер з дружиною, шеф поліції з матір’ю та сестрами, керівник Департаменту освіти, командир військової поліції, начальник пожежної інспекції з сім’єю, доктор Жорже Калмон та інші видатні особи. Дона Флор, мов квіточка посеред цієї еліти, всміхнулася чоловікові:

— Ех, шкода, що мама цього не бачить… Вона б очам своїм не повірила. Ми з тобою і серед яких людей…

Гульвіса лише голосно розсміявся.

— Твоя мати, ота стара відьма, ніколи не зрозуміє, що найдорожче на світі — любов і дружба, а все решта — дурниці, заради яких не варто і жити…

Силвіо торкнувся струн, і площею прокотився захоплений гомін. Почувши його голос, оксамитовий голос Силвіо Калдаса у сяйві повного місяця й мерехтливих зірок, у перешіптуванні легкого морського бризу з листям дерев у парку, натовп зачаровано притих: дона Флор, заплющивши очі, ніжно схилила голову чоловікові на плече.

Як могла вона бути без нього? Як їй подолати цю пустелю, розсіяти цей морок, виборсатися з цієї трясовини? Навіщо їй життя без Гульвіси?

20

САМОТНЬО ЗВИВАЮЧИСЬ НА КОВАНОМУ ПОДРУЖНЬОМУ ЛІЖКУ, ДОНА ФЛОР РАПТОМ ЗБАГНУЛА, від чого так болісно крається її серце: ніколи більше так ніжно і тепло не пригорнеться вона до свого Гульвіси; ніколи більше. Немов хтось раптово встромив отруєне вістря їй у груди, вбиваючи бажання виборсатись і насолоджуватися молодістю, знищуючи бажання жити. Так і лежить дона Флор на осиротілому ліжку, немов самогубця. Єдине, що тримає її на цьому житті, — прагнення зберегти спогади. Нащо вона так чекає на нього, якщо все це марно? Чому всеохопна пристрасть роздмухує в ній отой ледь зажеврілий вогонь, не спалюючи зсередини, а повертаючи до життя? Навіщо все це, якщо її мужній і пристрасний коханець більше ніколи не повернеться, не зірве з неї спідницю та блузу, не захоплюватиметься її оголеною жіночністю, не нашіптуватиме їй божевільних, але таких милих її серцю нісенітниць, повторити які у неї і язик не повертається. А його ніжні пальці… Не ковзатимуть вони більше по шиї, грудях, пупковій западинці, щоб розбудити; вуста не припадуть більше до її лона, не розіллється тілом млосний трепет насолоди, не огорне її душу невагоме тепло та втіха. Не буде нічого! Лише й повертатиме її до життя нестримне бажання ніколи все те не забути, закарбувати у пам’яті довіку…

Наче заблудла душа, снує дона Флор холодним і похмурим, як гробниця, домом. Вогкий, затхлий запах іде звідусіль: від стін, від стелі та підлоги, скрізь витає той покинутий холод в очікуванні павуків та павутиння. Могила, в якій заживо похована