Читати книгу - "Дона Флор та двоє її чоловіків"

вона сама і її спогади про Гульвісу. До згорьованої дони Флор завітала дона Норма:

— Не можна так, Флор. Не можна! Вже більше місяця, як він помер, а ти все тиняєшся хатою, як потороча. Раніше твій дім був ошатний, мов лялечка, а зараз, роззирнися, та він же, прости господи, став схожий на могилу, в яку ти сама себе поховала заживо. Не можна так! Візьми ж себе нарешті в руки, життя триває…

Учениці почувалися ні в тих, ні в сих, адже їхній сміх і жарти були такі недоречні. А як інакше підтримати колишню приязну атмосферу занять, веселого, приємного та корисного дозвілля, — передумову такої популярності кулінарної школи «Смак і Мистецтво»; як їм усе це повернути, якщо викладачка, мов із принуки, вичавлює з себе усмішку? Колись, іще за часів свого навчання, мільйонерка дона Маґа Патерностро жартівливо декламувала, стоячи на порозі:

Хай живе школа весела й привітна

і викладачка, що в усмішці квітне…

Відтоді число охочих потрапити до кулінарної школи дуже зросло, адже кожна колишня учениця завзято рекомендувала дону Флор усім своїм подругам: «Вона просто неймовірна, неперевершена на кухні, дуже доступно пояснює, та й просто чудова людина. А які в неї веселі уроки, це без перебільшення — дві години усмішок і жартів, коли час спливає геть непомітно». Іноді дона Флор навіть змушена була відмовляти дівчатам: занадто багато охочих, а набирала вона лише дві групи. Тепер усе змінилося: кілька дівчат покинули навчання, і вже ширилися чутки, що незабаром школа взагалі закриється. Куди ж поділась ота «молода, жвава і весела вчителька»? Де обіцяні анекдоти і сміх? Зараз, коли дівчата посеред заняття починали жартувати, дона Флор мовчки спостерігала за ними відсутнім поглядом, а на обличчі проступала туга. Кому ж захочеться весь час згадувати небіжчика, що його місце на цвинтарі, а не серед живих. Кума дони Флор Діонісія Ошоссі навідалася до неї разом з її бешкетним похресником. Дотримуючи правил етикету, вона з ніг до голови була вбрана в усе чорне, але очі її всміхалися, бо ж минув майже місяць, і це був її останній із трьох жалобних візитів. Жінку приголомшив скорботний і якийсь відсутній погляд дони Флор.

— Кумо, ви маєте примусити себе відпустити його… поховали, та й годі. Якщо не зробити це вчасно, його дух повернеться й занапастить вас…

— Й гадки не маю, як це зробити… Мені лише тоді і легшає, коли я про нього згадую…

— Що ж, тоді зберіть усі спогади про Гульвісу, всі пов’язані з ним миті, і поховайте у своєму серці. Зберіть усе — і хороше, й погане, все, що нагадує про нього, складіть докупи, поховайте в своєму серці і спіть нарешті спокійно…

У кімнату з книжками в руках у просторій літній сукенці, через яку прозирало її веснянкувате міцне тіло, зайшла дона Жіза, й одразу ж накинулася на дону Флор:

— І як оце називається? Довго ще триватиме ця жалобна вистава?

— А що я можу зробити? Я ж ненавмисне…

— Де твоя сила волі? Скажи собі: завтра в мене починається нове життя. І перестань киснути, опануй нарешті себе.

І хор сусідок дружно їй підспівував:

— Тепер, без витребеньок того негідника, вона нарешті зможе стати справді щасливою… Дякувати Господу Богові…

На подвір’ї монастиря, огорнутого безкраїм зеленувато-блакитним маревом моря, дон Клементе Ніґра вдивлявся в скорботне, скуте тугою обличчя змарнілої дони Флор, яка прийшла замовити панахиду.

— Хіба можна так побиватися, дочко? — прошепотів монах. — Гульвіса ж був такий веселий, завжди усміхнений чоловік… Щоразу, дивлячись на нього, я усвідомлював, що найважчий гріх нашого життя — туга; так, саме смуток — ота смертельна отрута, що вбиває повноцінне життя. Що б він сказав, якби побачив тебе в такому стані? Запевняю, йому б це точно не сподобалося, він зневажав усе, що несло печаль. Якщо не хочеш зрадити пам’ять про Гульвісу, радій життю…

І кумасі-пліткарки не вгавали:

— О, так, нарешті, коли той приблуда горить у пеклі, вона може по-справжньому радіти життю.

Тіні дони Розилди, дони Динори, тих святих і праведних сусідок-пліткарок, дони Норми, дони Жізи, дона Клементе і Діонісії Ошоссі, яка мило всміхалася до свого синочка, снували кімнатою, мов у якомусь дивному танці. «Зберіть усі спогади про чоловіка і поховайте їх глибоко в серці». Але тіло її бунтує й усіляко опирається. Здоровий глузд напосідає, погоджується з подругами, визнає їхню слушність — настав час покласти край цій безкінечній агонії, цьому щоденному похованню себе заживо. Та лоно не кориться й відчайдушно вимагає Гульвісу. І лише в спогадах вона отримує те, чого так жадає. Вона знову і знову бачить його спокусливі вусики, привітну усмішку, басаман від удару ножем, чує його зухвалі й такі бажані слова, що він шепоче їй на вушко. Вона б усе віддала, аби лише знову крокувати поруч із ним по життю, підтримувати його в усіх негараздах, і нехай засмучує її своїми безкінечними витівками, нехай робить усе, що заманеться, тільки би знову опинитися в його обіймах, млосно затамувати подих і зомлівати від його цілунку. Але треба жити далі, треба жити, відчинити двері дому, розімкнути зціплені болем вуста, провітрити кімнати і свою підсвідомість, назавжди глибоко поховати в своєму серці спогади про Гульвісу. Хтозна, а раптом їй це вдасться. Адже вона не раз чула, що вдови зазвичай втрачають пристрасні бажання, відмовляються від гріховних думок і нищівного шалу, а так собі й квітнуть сухим безрадісним цвітом. Плотські втіхи, разом зі спогадами про свого чоловіка, вдова ховає якнайдалі в своєму серці. Лише непутящі, ті, котрі, либонь, ніколи не любили своїх чоловіків, плекають воістину безсоромні мрії. Чому ж Гульвіса не забрав із собою в могилу тієї нестримної жаги, чому та невтоленна пристрасть так її пожирає, відчаєм розпирає груди, стражданнями виїдає лоно? Вона повинна назавжди позбутися своєї туги, поховати все, що пов’язано з померлим чоловіком, як хороше так і погане: його часом ганебне до неї ставлення, його зіпсованість, негідні витівки, його веселу вдачу, дотепність і щире серце; забути все, що він виліпив з її податливої покірності, пристрасний вогонь, що не раз спалахував у її серці, як і зболену тугу за божевільним коханням, — усі заборонені бажання, які мучили її, нещасну вдову.

Але спершу нехай вона ще хоч раз, єдиний разочок згадає, як добре гулялося їм удвох, востаннє прихилиться до нього, як колись. Як тоді, за часів дівоцтва, коли вони з Розалією вилискували своїм претензійним елегантним вбранням, розкішним і вишуканим, хоча і зшитим власноруч. Ах, що то була за ніч! Найпрекрасніша, воістину неперевершена ніч її життя, ніч, що вабила незвіданими таємницями любощів.