Читати книгу - "Ти моє світло, Кеті Рід"

Розділ 18. Глухий кут

Ксюша

В неділю я зустрілася з Антоном. Він досі писав мені, хоча після останньої зустрічі його повідомлення порідшали. Цікаво, це пов’язано з моїм небажанням зустрічатися чи зі знайомством з Максом?..

Тим не менш, коли я підійшла до нього в парку неподалік від мого дому, він широко всміхнувся, як завжди. Я примружилася від сонця, що світило прямо в очі, і окинула його поглядом.

– Класні штани.

Антон демонстративно витягнув ногу, і його широкі штани з безліччю кишень стали ще ширшими. Скорчивши гримасу, він розвів руки в боки, і я засміялася.

– Тепер ти схожий на клоуна в цирку.

Хлопець закотив очі й коротко обійняв мене за плечі. Я напружилася, та він одразу відпустив мене.

– І тобі привіт, гарбузику.

Я пхнула його ліктем в бік, на що він лише засміявся. Тоді я кивнула на атракціони, які досі не закрилися.

– Ось чому ти запропонував зустрітися біля мого дому?

– Хтозна, – знизав плечима Антон. – Може, я сподіваюся потім провести тебе додому і заслужити перший поцілунок?

Я пирхнула і похитала головою. Потім схопила його за розстібнуту куртку, з-під якої виглядало помаранчеве худі, і потягнула за собою.

– Побігли веселитися.

Це був хороший день. Сонце золотило клени і каштани, що густо росли обабіч доріжок. Листя з розлогих дерев потроху облітало, кружляючи в повітрі. Мені завжди подобалося шарудіти в ньому ногами й підкидати вгору, не зважаючи на осудливі погляди перехожих. Помітивши їх, Антон, який до цього просто йшов поряд, теж стрибнув у саму гущину і взявся бігати разом зі мною.

Нам було все одно, що про нас думали оточуючі. Ми просто насолоджувалися життям і свободою робити те, що хочеться.

До вечора ми встигли покататися на більшості атракціонів. На деякі – наприклад, човники в басейні – нас не пустили, коли Антон пожартував про корабельну аварію, яка може трапитися. Зате ми дуже повеселилися на картингу, граючи в квача. Та й там, після чергового зіткнення, нас попросили залишити атракціон і більше ніколи не приходити. А от на каруселі хлопець сам відмовився йти – це було надто нудно для нього, та й для мене теж.

Вже в сутінках, потомившись, ми купили гарячий чай і опустилися на порожні гойдалки. Більшість дітей вже пішли додому вечеряти, а ми сиділи, спостерігаючи, як потроху згасає день.

Антон розпитував мене про майбутню виставку, до якої лишався всього місяць.

– Я обов’язково прийду, – пообіцяв він.

Я зітхнула.

– Не треба, правда. Я надто нервую в такі дні, тому навіть друзям забороняю приходити.

– Максу теж? – раптом спитав він.

Я здивовано повернулася. Антон уважно розглядав моє обличчя.

– Йому теж, – коротко відповіла я.

Поставивши паперовий стаканчик на землю поруч, я відкинула голову назад, вдивляючись у майже чорне небо. Якийсь час ми мовчки погойдувались. Ланцюги тихо скрипіли при кожному русі, але мені це навіть подобалось. Так тиша не здавалася надто ніяковою.

– Чому ти не хочеш заводити серйозні стосунки? – спитав Антон. – Через нього?

Нахмурившись, я випросталася і зупинила гойдалку. Мені не подобалося, куди зайшла наша розмова.

– Чому ти питаєш про нього? – навіть я сама почула по голосу, наскільки захищалася.

Антон не встиг нічого відповісти, бо по майданчику рознісся оглушливий рев – задзвонив мій телефон. Я поспішно витягла його з сумки, радіючи, що можу уникнути важкої розмови, і завмерла.

Дзвонив Макс.

Він що, прикріпив до мене жучків? Як інакше пояснити те, як вчасно він нагадав про себе?

Антон, зазирнувши в екран збоку, пирхнув і демонстративно гучно сьорбнув чай. Я встала і відійшла подалі, в тінь клена. Не хотіла, щоб хлопець чув нашу розмову.

– Алло? – тихо відповіла я, приклавши телефон до вуха.

– Привіт.

Від голосу Макса по спині пройшла хвиля мурашок. Невже я настільки скучила за два дні? Він тим часом продовжував:

– Ти можеш приїхати? Я в квартирі Дена.

– Що, просто зараз? – прошипіла я. – Це не може почекати?

– А що, я тебе відволікаю? – різко відповів Макс.

Він рідко злився. Може, сталося щось серйозне? Я зітхнула і розтерла обличчя вільною рукою, щоб заспокоїтися.

– То ти приїдеш? – знову спитав він, коли я нічого не відповіла.

Я кинула погляд на Антона. Він робив вигляд, що гортає стрічку в телефоні, але очі постійно перескакували з екрану, що освітлював нахмурене обличчя, на мене.

– Приїду, – зітхнула я знову. – Сподіваюся, мені не доведеться закопувати труп.

– Технічно, ти б не впоралася з цим. Якби треба було закопати труп, я б покликав Дена.

– Зануда, – пробурмотіла я собі під ніс, перш ніж натиснула червону кнопку.

Добре, що квартира Дениса розташовувалася неподалік від університету. Якби Макс попросив приїхати в будинок Гордієнків, де жили батьки Дена і проходила більшість вечірок, довелося б брати таксі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍