Читати книгу - "У що повіриш ти?, Сафі Байс"

− Подивись, які вони щасливі, які гарні, − з незвичною для нього сентиментальністю мовить Ігор. 

− Ми щасливі й прекрасні і без білих суконь та чорних смокінгів, − я дивлюся на Ігоря, а він – на молодят. 

Його погляд здається таким людяним, добрим, захопленим. Не знаю, він так добре прикидається нормальним чи справді почувається таким? Можливо, Ем Ді могла б сказати, про що він зараз думає, але Айгор попередив, що під час весілля вона буде триматися на відстані, аби нічим не відволікати мене. А ще сказав, що Ліза прийде навідати синів опівночі. Чому саме опівночі? За що всі так люблять дванадцяту годину ночі?

− Невже ти не хочеш такого свята і для нас? – питає Ігор. 

Що це з ним таке? Весілля настільки розчулило? 

− Не хочу, − відрізаю я. – Знаєш, шлюби іноді погано закінчуються.

− Яно! – втручається Роман, що сидить навпроти. – Повторюй краще тост.

Розумію, такі розмови зараз недоречні. Та молодята ще танцюють, тому їм мої слова ніяк не завадять. А мені ж просто свербить тепер якось підколоти Ігоря. Сам напросився.

− Пам’ятаєш Отелло? Взяв та й задушив зрадливу дружину, − невідривно дивлюся на Ігоря. Він саме відпив води. Мені здалося, чи м’язи біля його щелепи трохи напружилися? Що ж, ведемо розслідування далі: − А буває, що діти дратують так, що їх теж хочеться придушити…

Ігор кидає на мене трохи нервовий погляд. На його шиї досить помітно надимаються дві жилки. Ситуацію рятує тамада, який починає кричати в мікрофон щось про танцювальний конкурс.

 

Час до полуночі минає на диво швидко. Я танцюю то зі своїми дівчатами, то з друзями кузенів. Ігор танцювати не любить, на моє щастя. Він часто виходить з іншими курцями і провадить з ними довгі світські розмови. Ем Ді кілька разів показувалася на очі, але близько не підходила і нічого не говорила. За кілька хвилин до дванадцятої я бачу її біля входу на балкон. Ніби Кролик з «Аліси у країні Див», вона показує мені годинник на ланцюжку й самими губами, наче хтось іще міг її почути, шепоче: «Час настав». Після чого пірнає крізь скло балконних дверей. 

− Рус, Лі, − ходімо на балкон, − я підходжу до молодят. – Там снігопад починається. 

− Справді! – радіє Ліна, глянувши у вікно. – Ходімо! – вона нетерпляче стискає руку Руслана. 

− Там же холодно, − супиться він. – Де твоя накидка?

− Ось, − я простягаю її біле штучне хутро.  

Ліна поспіхом накидає його на плечі. 

− А ти не одягатимешся? – питає Руслан.

− Мені сказали, вітру немає, тому зовсім не холодно. Ром, − хапаю за руку іншого кузена, − ходімо з нами.

− Куди й чого? – втомлено бурчить він.

− Пішли, − не вдаючись до пояснень, просто тягну його за собою.

Ліза вже на балконі, стоїть поряд з Ем Ді. Вона така ж напівпрозора, як і моя Мертва дівчинка. Невже це означає, що хлопці і Ліна її не побачать? 

− Нічого не кажи, − тихо говорить мені тітонька. – Просто нехай вони побудуть тут. Я роздивлюся їх зблизька. 

− Ти що, привида побачила? – питає Роман. – У тебе вигляд такий переляканий.

− Ну, спасибі, − вдаю обурення й легенько луплю його кулаком у плече. – А взагалі-то, дивись, там, на схилі засніжена сосна, − показую на дерево за спиною у Лізи. – Воно трохи схоже на привида.

Я ще маю примарну надію, що він хоча б відчує присутність матері. 

− Вона дуже схожа на дерево в снігу, − з насмішкою відповідає брат. – І аж ніяк – на привида. 

− Взагалі-то, на тих привидів, яких ми робили в дитинстві, бігаючи в простирадлах на голові, схоже, − заступається за мене Руслан. 

− На тих? Ну, може… − неохоче, але погоджується Роман.

− А ти якихось інших бачив? – обережно питаю я. 

Хлопці зараз дивляться прямісінько туди, де стоїть Ліза. Вона в тій самій білій сукні до колін, що в ній вони бачили матір востаннє. Її обличчя, волосся, тіло – все лишилося незмінним, тільки наче вицвілим.

− У фільмах привиди не схожі на сніг, − відповідає Роман. – Вони нагадують картинку з проектора, який ввімкнули в занадто освітленій кімнаті.

От! Це саме той опис, який найбільше пасує і Лізі, й Ем Ді. Може, Роман таки бачить їх? Чи хоч одну з них?

− Не бачить, − розвіює мої сподівання Ліза. – І не треба їм мене бачити. Я просто прийшла глянути на своїх хлопчиків. Вони такі дорослі, такі гарні… − вона всміхається, на її обличчі – зворушення. – Добре, що я мертва, бо зараз розплакалася б, − жартує вона.

− То ми сфоткаємося чи як? – Ліна вже помітно тремтить від холоду. 

− Ставайте ось там, − я вказую на місце біля привидів. – Ліна стає між близнюків. За ними повільно опадають крихітні сніжинки. 

Швиденько вмикаю на цифровику нічну зйомку й роблю кілька кадрів. Сподіваюся, вони не будуть розмитими через сніг. А ще я маю слабку, та все ж надію, що якимось чином на них зможуть проявитися привиди. 

− Ставай тепер до них, − Роман простягає руку до цифровика.