Читати книгу - "Називай мене Хаскі, Ельма Кіраз"

27

Меліса вклала Софію спати, ще якийсь час побула зі мною, а потім все ж поїхала додому. Я знову залишився сам з цією дитиною. І що дивно, мати Інни навіть жодного разу не подзвонила та не поцікавилась, чи все в мене нормально. Цього разу Софія вже спала на ліжку в гостьовій кімнаті, бо Меліса сказала, що не можна дитину класти на сон на дивані. Мені, якщо чесно, було все одно, де вона буде спати, бо чомусь поки вона тут, я не можу зімкнути очей. Але ще мене відверто дивувало те, як вправно Меліса обходиться з нею. Розуміє, що дівчинка каже, що вона хоче. Це так дивно. Або можливо я чогось не знаю про свою кохану? 
Цієї ночі я знову практично не спав, лише трохи подрімав, сидячи на дивані. Чомусь я дуже хвилююся, що просто не почую, якщо Софія прокинеться чи буде плакати. Але й поряд з нею бути мені не хочеться. Вранці поки дівчинка ще спала, я вирішив зробити собі міцної кави, щоб хоч якось не клювати носом. Проте насамоті відпочити мені не вийшло, бо чомусь приїхала Діана.

— І як ти? — я надпив свою каву, дивлячись на сестру. Сьогодні вона була в облягаючій сукні, тому її живіт був уже досить вражаючий.

— Не знаю…— важко сказала Діана, — вже трохи втомилась від цієї вагітності.

— Ну твій живіт вже…такий великий.

— Так, — вона ніжно посміхнулась та погладила його, — ще трохи залишилось.

— В сенсі трохи? — я нахмурив брови, — тоді, коли ти приперлась до мене на роботу він не був таким великим.

— Був, це…— Діана прочистила горло, — це просто така сукня. Я вже на девʼятому місяці, Захаре.

— Ну в Іспанії ти точно часу дарма не витрачала. Хто ж батько? Ти скажеш вже нарешті?

— Поки що ні, — вона сильно стисла губи, — але може згодом. Єдине, це точно не іспанець. Не малюй собі в уяві картинки.

— Так шкода, — я засміявся і зловив себе на думці, що зараз розмовляти з Діаною мені набагато простіше та приємніше. Здається, ця подорож досить добре повпливала на неї і вже так сильно сестра не бісить мене. Хоча, це так було не завжди. Ми були досить близькими до певного моменту.

Приблизно двадцять років тому

Я дочекався, поки батько поїде на роботу. Довелося довго сидіти спочатку в комірчині, а потім у ванній кімнаті, щоб прослідкувати за тим, як він вийде з дому та сяде в авто. Мама тим часом готувала на кухні, а Діана вирішила поспати. Тому як тільки батькове авто сховалося за рогом вулиці, я швидко підбіг до його кабінету та покрутив ручку дверей. Вона легко піддалась мені, то ж я впевнено зайшов всередину. Тато не дозволяє сюди заходити без нього, тому я буваю тут досить рідко. Та й насправді, мені не цікаво. Але не сьогодні. Бо саме зараз мені дещо дуже потрібно  взяти з його кабінету. Я повільно підійшов до столу, постійно оглядаючись на двері. Витяг з кишені дві шпильки та почав відмикати його зачинену шухляду. 

— Не хочете купувати мені того робота, — я говорив сам до себе, — то й не треба. Я сам собі куплю.

Шухляда все ж піддалась і я переможно свиснув. Висунувши її, я почав шукати конверт із татовими грошима. Я знаю, що він час від часу кладе деяку суму сюди. І саме зараз вона мені дуже потрібна, бо в магазині залишився лише один такий робот на радіоуправлінні. Всі мої друзі вже мають його, але мені сказали, що я не заслужив. Що ж… як сильно вони помиляються. Але того конверта чомусь в шухляді не було. І поки я копирсався в всьому, що там було, випадково перекинув на підлогу папку з якимись паперами. Коли зрозумів, що грошей тут точно нема, вирішив поскладати все назад. І коли взяв до рук один з паперів, то мені в очі потрапило щось дуже незрозуміле.

— Христина… Дата народження, батьки… що? Яка ще Христина? — говорив я вголос, — що це взагалі таке.

Потім я взяв у руки решту документів і перечитавши їх від жаху просто сів на підлогу. Серце билось дуже сильно. Мені навіть стало страшно. Але просто так я це залишити не міг, тому просто з тією папкою в руках побіг до мами.

— Що це? Що це таке!? — голосно спитав я. Мама ж, коли лише побачила папку в руках, відразу мало не зблідла.

— Де ти це взяв?

— У тата в столі. То що? Поясниш?

— Захаре, чому ти там нишпорив? — мама нахмурилась.

— Я шукав гроші. Ви ж не купуєте мені того робота. А знайшов це. У мене що є ще одна сестра?

— Була…— тихо сказала мама і я побачив, що вона почала плакати.

— Не розумію…

— Ти…ти вже дорослий, то ж…— мама прочистила горло, — твоя сестричка померла через два дні після народження.

— Що!? — вражено спитав я.

— Памʼятаєш…мене після пологів довго не було вдома. Ми казали тобі, що я захворіла, а дитинка мусить бути зі мною.

— Ну…— нетерпляче відповів я.

— Ось цей час я справді жила в іншому місці, але ми з твоїм татом вели перемовини з дитячим будинком. Що нам потрібна маленька дівчинка. Ми тоді дуже багато грошей заплатили, щоб якнайшвидше змогли її вдочерити і щоб всі думали та розуміли, що ця дитина є справді наша.

Я вражено дивився на маму, як вона витирає свої сльози і просто не міг до кінця зрозуміти все те, що вона каже.

— Тобто… Діана…

— Так, вона наша прийомна дитина. І не рідна сестра тобі. І при своєму народженні її було звати Христина. Але це лише формальності. Ми любимо її. І завжди будемо любити. Ви наші діти і так буде завжди. Але будь ласка, Захарчику, нікому про це не кажи…

— Що це ви тут шепочетесь? — в дверях стояла сонна сестра та терла заспані очі.

Мама швидко вихопила ту папку з моїх рук та просто мало не побігла, напевно, повертати її на місце. Діана пройшла на кухню і налила собі води, щось говорила, розповідала, який приснився їй сон. Але я дивився на неї абсолютно іншими очима тепер. Вона чужа. Вона не моя сестра, ніколи нею не була. Я піклувався про неї, любив та оберігав. Але вона не рідна мені. Все це було дарма. 
Після цієї історії я таки отримав свого робота. І ще купу всього з умовою, що я назавжди замовкну і ніхто не дізнається про ту історію. Я замовк, але моє відношення до Діани змінилося назавжди. Мама казала, що завжди буде любити її. Але й сама згодом порушила всі свої обіцянки.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍