Читати книгу - "Руйнуючи долі, Стів Маккартер "

- Молодий драйтл, чи можу я з вами поговорити? - поважним тоном спитав він.

Сорок Третій розгубився, не одразу зрозумівши, що це до нього так звертаються. Він енергійно закивав головою, і вони з ректором пішли вулицею, віддаляючись від шумного натовпу.

- Що ти думаєш щодо каменю, яким викладені всі вулиці в поліоті? - запитав ректор.

Хлопчик підняв брови. Що він думав про каміння? Ну... камінь, як камінь. Твердий. Що думати про нього?

- Красивий. З рівними краями. - на ходу вигадував Сорок Третій.

Хлопчикові здалося, що ректор усміхнувся.

- Що ти можеш сказати про його склад?

Ах ось воно в чому річ! А він відповідає казна-що!

- Кальцій, залізо, калій, натрій, магній, алюміній, кремній, кисень… та ще щось.

- І цього "щось" багато чи мало? - спитав Серафеїм.

- Менше половини. - з упевненістю відповів Сорок Третій.

Він знав склад цього каменю. Як тільки світло потягнулося до плашки, як тільки піктограми закружляли над головою, він повністю знав, з чого той складається. Не вистачало лише однієї назви.

- Інертоній. - пояснив Серафеїм. - Інертна речовина, яка спеціально вноситься до складу будь-чого з метою запобігання її подальшій зміні.

Ректор замовк. Прогулянка тривала. Хлопчик міркував.

- Камені спеціально роблять такими, щоб алхімістам було важко їх змінити, як мені сьогодні було? Але навіщо?

Ректор усміхнувся.

- Камінь створюють таким, щоб іншим алхімістам було не просто важко його змінити, а щоб вони не мали змоги взагалі нічого зробити з ним. Те, що тобі вдалося трансформувати цей камінь, шокувало вчителів, з якими я розмовляв.

Сорок Третій повільно перетравлював інформацію. Ідіотська усмішка на його обличчі робилася все ширшою.

- Ми живемо серед алхімістів. Драйтли, які можуть змінювати природу речей. Захотів пройти - прибрав стіну у кімнаті. Розсердився на одногрупника - створив ось такий шип з кам'яної вулиці, під впливом люті. Набридло сидіти в поліоті - розчепив ворота і вийшов. Ти думаєш, це було б правильно?

Сорок Третій розмірковував. Значить, усі стіни всіх будівель та взагалі весь камінь у поліоті, це не зовсім камінь. Це з'єднання каменю та інертонію.

- Тоді... - не закінчив своєї фрази Сорок Третій.

- Виникає логічне питання. - кивнув Серафеїм. - Як тобі це вдалося? І відповідь криється у потенціалі твоєї сили. Ти був і залишаєшся для мене загадкою. У перший твій рік ти не показував жодних задатків алхіміста, крім феноменальної пам'яті. Потім ти блискуче пройшов першим випробуванням. Потім три роки ти був серед перших за теорією, але в задніх рядах за силою алхіміста. А тепер ти стрибаєш з балкона і створюєш такі речі, що багато вчителів мають більше запитань, ніж відповідей.

Вони недовго пройшлися в тиші.

- Твій вчинок заслуговує на повагу. Ти кинувся рятувати незнайомого тобі драйтла. Похвально.

Ага, незнайомого. Тільки він думав, що рятує цілком собі знайомого Двадцять Сьомого.

- А хто врятував мене самого? Хто це був? Я не бачив раніше чорних накидок. - перебив ректора Сорок Третій.

Ректор зітхнув.

- Можливо, я тобі розповім це трохи пізніше. Подивимося, як ти пройдеш випробування. Адже на іспиті потрібно розщепити та створити об'ємний предмет.

Сорок Третій усміхнувся. Тепер він став у собі впевнений. Звичайно, треба ще дещо перевірити, але у своїй здогадці він майже не сумнівався. Схоже, що таємниця його то зникаючої, то вибухаючої сили отримує просте пояснення.

Вони повернулися до поліоту. Тим часом усіх учнів розігнали по кімнатах. Вчителі прибрали останки хлопчика і тепер намагалися розщепити ту двометрову шпильку, що створив Сорок Третій. Коли ректор із хлопчиком підійшли до шпильки, то всі вчителі розступилися. Ректор показав на створені кам'яні вежі та шип хлопчику. Сорок Третій був абсолютно впевнений, що Серафеїм впорався б і сам, але, очевидно, він ще раз хотів побачити, як хлопчик застосовує здатність алхіміста до розщеплення та створення. Хлопець вийняв плашку і розмістив її так, щоб менше хто її бачив. Він підійшов до шипа. Плашка почала поглинати світло, випромінюючи темне сяйво. Сині символи з’явилися із самого неба і почали пролітати над головами вчителів, кружляючи з великою швидкістю і по спіралі залітаючи прямо в плашку. Сорок Третій застосував прості піктограми трансформації. Шип задзижчав і розплився, повертаючись на вільні місця на кам’яній вулиці у вигляді прямокутного каміння. За лічені секунди цю ділянку вулиці хлопчик відновив у первісному вигляді. Сорок Третій одразу зупинився з відкритим ротом. Він поглянув на Серафеїма.

- Нічого. Не соромся. - посміхнувся ректор.

Сорок Третій пробігся очима по виразам облич решти вчителів. Здивування, схвалення, не схвалення, один якийсь сердитий погляд і один дуже добрий. Драйтл з добрим поглядом схвально кивав і підняв великий палець угору. Барнабас. Хлопчик усміхнувся йому у відповідь і пішов до інших своїх створених об'єктів. За кілька хвилин вся кам'яна площа набула первісного вигляду. Нічого не нагадувало про те, що кількома хвилинами раніше тут сталася бійка. Вчителі помалу почали розходитися. Тільки хлопчики ще довго дивилися у вікна, збуджено обговорюючи події цієї ночі.

Сорок Третій дійшов до дверей поліота. Плашка знаходилися в його руках. Біля дверей він зупинився і пильно придивився до неї. З одного боку, вона була гладенька і виглядала новою і неушкодженою. Хлопчик перевернув її і ні краплинки не здивувався, коли побачив, що через інший її бік проходить глибока тріщина. Він зітхнув і помістив її у сумку.

Наступного дня Сорок Третій прокинувся рано-вранці, щоб дещо зробити. Сонце тільки почало вставати і сіра напівтемрява грала йому тільки на руку. Вийти з корпусу вранці ніхто не міг. На вікнах висіли ґрати, а двері замикалися так, що відчинити їх можна було лише зовні. Механізм дверей був досить простим. Замок із двома частинками Аста. Споріднені частинки розміщувалися на одвірку. Поворот такої частинки в один чи інший бік відчиняв чи зачиняв двері. Але на ніч тумблер із внутрішнього боку знімали, щоб ніхто не міг зсередини відчинити двері. Хлопчик підійшов до дверей. Він бачив місце, де вчителі потім вставлять тумблер. У такому місці, але з зовнішнього боку дверей, розташовувався інший. Сорок Третій приклав плашку, викликав необхідні піктограми. На стіні виріс кам'яний горб, а нижче за нього утворилася наскрізна дірка. В неї якраз пролазила його рука. Хлопець простяг руку, намацав тумблер і повернув. Двері відчинилися. Учень знову приклав плашку та викликав потрібні піктограми. Дірки, як і не було. Він вийшов надвір, зачинив за собою двері і побіг.