Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"

раніше не було. Загалом, усі терапевти погодилися, що метаболізм Чарльза уповільнився до паталогічного рівня.

Психіка Чарльза Ворда також перебувала у незвичайному стані. Випадок його божевілля не був схожий на жоден інший відомий, навіть з описаних в останніх і найвичерпніших працях, і супроводжувався виявом таких розумових здібностей, які могли б зробити з нього генія або вождя, якби вони не виражалися у наскільки дивній та гротескній формі. Доктор Віллетт, сімейний лікар Вордів, аналізуючи реакції пацієнта на речі, які не стосувалися безпосередньо хвороби, стверджує, що загальні розумові здібності пацієнта після потьмарення навіть покращилися. Відомо, що Ворд завжди мав схильність до наук, насамперед до вивчення старожитностей, та навіть в його найкращих з ранніх праць не прослідковувалася та дивовижна точність і проникливість, яку спостерегли психіатри у процесі подальших обстежень. Правду кажучи, було нелегко отримати законний дозвіл покласти Чарльза в лікарню, оскільки його розум здавався здоровим і ясним. Лише завдяки свідченням інших людей, а також аномальним прогалинам у його свідомості Ворда зрештою ізолювали. До самого зникнення він читав усе, що потрапляло під руку, і був чудовим співрозмовником, наскільки це дозволяв його слабкий голос. Не спромігшись передбачити його втечі, проникливі спостерігачі були певні, що юнак невдовзі опиниться на волі.

Лише доктор Віллетт, який свого часу допоміг Чарльзові з’явитись на цей світ і відтоді стежив за його розвитком, здавався наляканим від думки про його майбутню виписку. Він пережив жахливий досвід і зробив страхітливе відкриття, про яке не наважувався розповісти своїм скептично налаштованим колегам. Насправді, Віллетт і сам відіграв загадкову роль у цій справі. Він був останнім, хто бачив пацієнта перед зникненням. Через три години після того, як стало відомо про втечу Чарльза, кілька людей згадали, що лікар вийшов з його палати із сумішшю жаху і полегшення на обличчі. Ця втеча стала однією з нерозгаданих таємниць шпиталю доктора Вейтса. Розчинене вікно над проваллям заввишки шістдесят футів[88] заледве чи щось пояснювало, а все ж немає жодних сумнівів, що юнак зник саме після розмови з Віллеттом. Сам лікар жодних публічних пояснень не дав, хоч і виглядав значно спокійнішим, ніж до втечі Ворда. Проте багато хто думає, що він міг би сказати більше, якби був певен, що хтось йому повірить. Він застав Чарльза у кімнаті, але невдовзі після того, як вийшов з неї, на стукіт санітарів уже ніхто не відповідав. Коли відчинили двері, пацієнта там не було, і все, що вони побачили, — це відчинене вікно, крізь яке віяв холодний квітневий вітер, і хмару грубого блакитно-сірого пилу, від якого забивало подих. Щоправда, незадовго до того було чути завивання псів, але це тривало, лише поки Віллетт був усередині; пізніше ж вони поводились цілком сумирно. Чарльзового батька одразу повідомили про те телефоном, але він здався більше засмученим, аніж здивованим. Тоді викликали доктора Вейта, вони обговорили все з доктором Віллеттом, і обидва заперечували свою участь чи обізнаність із планом втечі. Лише від деяких близьких друзів Віллетта та старшого Ворда вдалося отримати якісь свідчення, та й ті занадто фантастичні, щоб у них повірити. Єдиний достеменно відомий факт — це те, що досі не знайдено жодного сліду зниклого божевільного.

Чарльз Ворд змалку захоплювався старожитностями — поза сумнівом, завдяки багатовіковому містові, в якому жив, і пам’яткам давнини, якими повнився старий батьківський маєток на пагорбі, що на Проспект-стріт. З роками його любов до старожитностей лише зросла, тож історія, генеалогія та вивчення колоніальної архітектури, побуту й ремесел невдовзі витіснили все інше зі сфери його зацікавлень[89]. У справі його божевілля дуже важливо пам’ятати про ці уподобання Ворда, бо хоча вони і не становили його основи, проте посідають важливе місце у зовнішніх проявах хвороби. Лакуни в його знаннях, які помітили психіатри, стосувалися виключно сучасних подій, проте їх з надлишком компенсувала вельми глибока обізнаність із речами, що стосувалися минулих часів, що було виявлено під час ретельного опитування. Складалося враження, що завдяки якомусь невідомому виду самонавіювання пацієнт буквально переносився у минуле. Дивним було те, що Ворда, здавалося, більше не цікавили старожитності, з якими він був так добре обізнаний. Либонь, він уже вивчив усе, що міг, і втратив до цього інтерес. Усі свої останні потуги юнак вочевидь спрямовував на опанування загальновідомих речей сучасного світу, які повністю стерлися з його свідомості. Він ретельно приховував цю свою необізнаність, але для кожного, хто спостерігав за ним, було очевидно, що вибір книжок для читання і всі розмови були зумовлені несамовитим прагненням набути знань про власне життя і про повсякдення та культурне підґрунтя двадцятого сторіччя, які у нього мали б бути з огляду на рік його народження і здобуту свого часу освіту. Зараз психіатри дивуються, як утікач дає собі раду в цьому складному сучасному житті, зважаючи на фрагментарність інформації, якою він володіє. Більшість вважає, що він заліг на дно у якомусь скромному й невибагливому місці, доки обсяг його знань про сучасність не досягне задовільного рівня.

Початок Чарльзового божевілля став причиною багатьох суперечок між лікарями. Доктор Ліман, авторитетний бостонський медик, відносить його до 1919–1920 років, коли юнак закінчував школу Мозеса Брауна. Тоді він раптово перекинувся з вивчення історії на окультизм і відмовився вступати до коледжу, оскільки, за його словами, індивідуально займався значно важливішими дослідженнями. Про це беззаперечно свідчить зміна Чарльзової поведінки в той час, особливо його постійні пошуки в міському архіві та на старих кладовищах однієї могили, датованої 1771 роком, — могили його предка на ім’я Джозеф Кервен. Ворд заявляв, що знайшов деякі його папери за дерев’яними панелями у старому маєтку в провулку Олні на Стемперз-Хілл, який збудував і в якому мешкав Кервен. Словом, немає сумнівів, що взимку 1919–1920 року з Вордом сталася велика зміна, оскільки він різко припинив свої дослідження старожитностей і відчайдушно занурився в окультизм, час від часу виїжджаючи за кордон та іноді перемежовуючи ці заняття хіба з пошуками тієї могили.

Проте доктор Віллетт не погоджується з таким поглядом, аргументуючи власну думку близьким і тривалим знайомством із пацієнтом, а також деякими страхітливими відкриттями та висновками стосовно його стану. Ці відкриття та висновки справили на нього величезне враження; його голос досі тремтить, коли він говорить про них, і дрижить рука, коли намагається про них писати. Віллетт визнає, що зміни 1919–1920 років сталися цілком закономірно як провісники подальшого розладу, що сягнув апогею 1928 року в страшному й непоясненному божевіллі. Втім, спираючись на особисті спостереження, він вважає, що тут межу необхідно проводити чіткіше. Зважаючи на те, що юнак завжди був неврівноважений, невротичний та надто вразливий до потойбічних проявів світу, що його оточував, лікар відмовляється припускати, що ранні переміни насправді свідчили про втрату глузду. Натомість він вірить твердженням самого Чарльза, ніби той відкрив, чи то відшукав щось таке, що справляло дивовижний і всеохопний ефект на людську свідомість. Справжнє юродство, стверджує лікар, настало пізніше — після віднайдення портрета і давніх записів Кервена, після подорожі до дивних чужоземних місць та моторошних молитов, проспіваних за таємничих обставин, після відповідей на ці молитви