Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"

і листа, написаного в стані потьмарення свідомості, після хвилі вампіризму та зловісних потаксетських пересудів, а також після того, як пам’ять пацієнта витісняла сучасні йому знання, зник голос, а зовнішній вигляд, риса за рисою, змінився настільки, що цього неможливо було не помітити.

Аж тоді, наголошує Віллетт, у Ворда почали проявлятися всі ті страхітливі зміни, і його вражає кількість доказів, які підтверджують слова юнака про ту знахідку. По-перше, двоє далеко не дурних робітників бачили знайдені записи Джозефа Кервена. По-друге, Чарльз одного разу показував докторові Віллетту ті старовинні папери, а також сторінку зі щоденника Кервена, і не було жодних сумнівів щодо їхньої справжності. Отвір, у якому Ворд, за його словами, їх знайшов, також зберігся, а сам Віллетт мав ще один шанс ближче ознайомитися з документами за обставин, у які навряд чи хто-небудь би повірив. Слід також згадати про загадкові збіги в листах Орна та Гатчинсона, питання, пов’язані з манерою письма Кервена та знахідками детективів, які стосувалися доктора Аллена, а також моторошне повідомлення в середньовічних рукописах, які Віллетт знайшов у себе в кишені, коли опритомнів після пережитого шоку.

Нарешті, найпереконливішими були два страхітливі результати, які лікар отримав, застосувавши деякі формули, які він знайшов упродовж останніх розслідувань. Ці результати насправді довели, що папери не були підробними, і виявили їх жахливий таємний зміст. Самі ж папери стали назавжди втраченими для людства.

2

Ранні роки Чарльза Ворда слід розглядати як щось настільки ж давноминуле, як і його улюблені старожитності. Восени 1918 року, виявляючи неабияке захоплення популярною на той час військовою справою, він перейшов до останнього класу школи Мозеса Брауна, розташованої неподалік від їхнього дому. Прихильного до стародавніх речей юнака завжди заворожувала стара будівля головного корпусу, зведеного 1819 року. Подобався йому і просторий парк біля школи, — а Чарльз був вибагливий до краєвидів. Він мало з ким спілкувався, майже весь час сидів удома, прогулювався містом або займався уроками чи військовими вправами, а також вишуковував дані з генеалогії та історії у магістраті, ратуші, громадській бібліотеці, Атенеумі[90], Історичному товаристві, в бібліотеках Джона Картера Брауна та Джона Гея при Браунському університеті та у нещодавно відкритій бібліотеці Шеплі, що на Бенефіт-стріт. Можна легко уявити, яким він тоді був: високий, стрункий, білявий юнак із допитливим поглядом, трохи зсутулений і недбало одягнений, який радше справляє враження безневинного дивака, аніж привабливого хлопця.

Чарльзові прогулянки завжди перетворювалися на експедиції в давні часи, під час яких йому вдавалося із сотень реліквій старого міста відтворити яскраву і зв’язну картину минулих століть. Сам він жив у маєтку, збудованому в ґеорґіанському стилі, на вершині крутого схилу зі східного боку річки. Із розташованих у бічних крилах маєтку вікон, що виходили у двір, він обожнював роздивлятися гострі шпилі, бані, дахи і горішні поверхи високих будинків нижнього міста, що тяглися вдалечінь аж до сизих пагорбів за селами. Тут він народився, і з чарівної класичної веранди з фасадом у дві цегли нянька вперше вивезла його у візочку; вони їхали повз маленький білий будиночок, збудований за двісті років до того, як постало місто, до величних колежів уздовж розкішної тінистої вулиці, на якій поміж пишними садами та розлогими дворами самітно дрімали масивні цегляні обійстя та невеликі дерев’яні будиночки з вузькими колонадними доричними кружґанками.

Нянька також возила його вздовж сонної Конґдон-стріт, що тяглася уздовж підніжжя пагорба з усіма своїми будівлями з високими терасами у східному стилі. Маленькі дерев’яні будинки тут були старішими, ніж на інших вулицях, бо місто почало розбудовуватися саме на цьому схилі. І під час таких прогулянок Чарльз, здавалося, увібрав дух химерного колоніального містечка. Часом нянька спинялася і сідала на лавку в парку Проспект Террас, щоб погомоніти з поліціянтом. Один із його перших дитячих спогадів був про безкрайнє море повитих туманом дахів і бань, і шпилів, і далеких гір, які він побачив одного зимового дня з огородженої набережної; вони виглядали сизими й загадковими на тлі розжареного, апокаліптичного призахідного сонця, яке забарвлювало небо червоними, золотими, багровими й навіть зеленавими відтінками. Масивний мармуровий купол ратуші височів над містом; статуя, що вінчала його, була осяяна ореолом розпечених сонячних променів, які пробивалися крізь хмари.

Коли Чарльз трохи підріс, почалися його славнозвісні прогулянки — спочатку він нетерпляче тягнув за собою няньку, а потім уже сам замріяно блукав вулицями. Він спускався все далі й далі тим майже прямовисним схилом, щоразу віднаходячи старіші й химерніші закутки давнього міста. Часом він безцільно блукав крутою Дженкес-стріт з її високими мурами та колоніальними шпилями, підходив до рогу Бенефіт-стріт, де перед ним поставала дерев’яна будівля з парними дверима, обрамленими іонічними пілястрами[91], а біля неї — старий будинок із двосхильним дахом, біля якого ще збереглася присадибна ділянка, і великий дім судді Дурфе — занепалий пережиток ґеорґіанської розкоші. Тут вулиця робилася глухішою, але величні в’язи своєю тінню оживляли її, і хлопець прогулювався вздовж довгих рядів дореволюційних будинків з великими центральними димарями і класичними дверима головного входу. Зі східного боку будинки стояли на високих підмурках, і до них вели два марші обрамлених парапетами сходинок. Юний Чарльз любив уявляти, якими вони були в ті часи, коли вулиця була ще новою, і немов бачив червоні підбори та напудрені перуки людей, які снували фарбованими хідниками, що зараз виглядали змарнілими від віку.

Із західного боку пагорб був так само стрімкий, спускаючись до Староміської вулиці, яку засновники міста заклали на березі річки ще 1636 року. Там було багато провулків, у яких купчилися похилені старовинні будинки; та хай би який він був захоплений цим усім, все ж не наважувався спуститися у їхні правічні глибини, боячись, що вони можуть виявитися примарами або воротами в незнані жахіття. Значно безпечнішим йому видавалося прогулюватися вздовж Бенефіт-стріт повз залізний паркан цвинтаря біля церкви св. Йоана, повз задвірки Колоніального Дому, зведеного 1761 року, та напіврозвалений фасад заїзду «Золотий М’яч», в якому свого часу зупинявся Вашинґтон. На Мітинґ-стріт, яка раніше звалася Казематною вулицею, а потім Королівським Трактом, він любив підводити голову і роздивлятися на сході стрімку дугу сходів, збудованих для полегшення підйому на пагорб, а далі опускати погляд на захід — на стару цегляну колоніальну школу, через дорогу від якої стоїть будинок із зображенням голови Шекспіра, де до революції друкувалися Провіденс гезет і Кантрі-джорнал. За ними розташовувалася чепурна Перша Баптистська церква, зведена 1775 року, яка пишалася своєю неповторною дзвіницею роботи Ґіббса, в оточенні ґеорґіанських дахів та башточок. Звідси й у південному напрямку місто ставало ошатнішим, розквітаючи чудовими старовинними маєтками. Та дрібні доісторичні провулочки круто спускалися на захід, зі своїми гострими шпилями схожі на примар; вони все більше занепадали, перетворюючись на мальовничі руїни. Стара набережна, здавалося, ще пам’ятає величні часи, коли повз неї пропливали кораблі Ост-Індської компанії, часи багатомовні й брудні, з недогнилими причалами та тьмяноокими морськими ліхтарями. З тих прадавніх часів збереглися назви провулків: Поштовий, Виливковий, Гривенний, Копійчаний, провулки Червінців, Срібняків, Дублонів, Соверенів, Ґульденів, Доларів та Центів.

Коли він трохи підріс і став хоробрішим, юний Ворд іноді відважувався спускатися у цей чорторий розвалених будинків,