Читати книгу - "Сліпий ліс, Ілля Вінницький"

Тарас зупинився, подивившись на обличчя Матвія, яке палало від люті та нерозуміння.

Ти не розумієш, Матвію. Вона — страшна істота, і стала нею ще задовго до того, як потрапила сюди. І я думаю, що вона на нас одразу нападе. Та годі вам, люди! Не переставайте бути людьми! У кожного має бути шанс, хоч крихітна надія. Хоч ми її не знаємо і не знаємо, через що вона сидить у цій темниці і скільки часу. Ми не можемо її так просто залишити! Тоді ми будемо не кращі за того самого Хана, який забирає життя в інших.
Тарас, вислухавши Матвія, повільно підійшов до нього, дивлячись прямо в очі, поклав руку на плече і сказав: Наша доля нічого не робить просто так, і жодна зустріч не проходить для людини даремно. Дякую тобі, Матвію. За що? — запитав Матвій. За те, що в цих подіях ти виявився не лише нашим рятівником, але й доброю людиною.
Із цими словами Тарас з розмаху рубонув своїм списом по верхній частині ґрат крилатої ув’язненої, але лише один раз. По низу він не став бити.
Він спостерігав за злими очима Талії, її оскалом і тим, як вона намагається розігнути ґрати. Ні, не свободи вона хоче. Вона хоче знову могутності і панувати.
У голові Тараса знову заговорив голос Міри: Ти що, здурів? Та вона вас одним махом порве, як тільки вирветься! Чому ти мене не попередив? Я б тебе відмовила, я ж не знаю, що у тебе на думці. А тепер вона хоче мене отримати всім серцем.
Ах так, про серце... Відволіклася Міра. Мене ще називали стрілою Купідона, бо я знаю, що в серцях у людей і подібних істот. Ну, розумієш, я розрізняла, що вони задумали, так би мовити, що у них на серці лежить. Ну ти й балакуча, — сказав Тарас. Але з цікавістю запитав: І що ти з ними робила? Ну, у кого була любов у серці, тими я милувалася, а кого переповнювали злоба і ненависть, тих я пронизувала. Ось і все. Ну, це було, коли я була маленькою, мене ніхто не виховував. Але потім я підросла, і якось так... Годі! — гримкнув Тарас. — Потім розповіси.
Лесику з Матвієм знову переглянулися, не розуміючи, до чого це Тарас сказав. Бачу, правителька і так непогано поступово згинає прути. Я б її відпустив, але вона нас трісочками лаяла, тож сама вибереться. І, Таліє, не вздумай нам ставити палиці в колеса чи нас переслідувати. Якщо ти мені, правителю людей, на очі покажешся, то тільки як союзниця. А якщо ні, то Міра мені підкаже, як з тобою вчинити, — сказав Тарас.

— Я відразу зрозуміла, що ти не просте м’ясо! Краще біжи! Якщо я тебе спіймаю...
Тарас мовчки підніс лезо списа до горла крилатої.

А чого тут тягнути? Нащо мені тебе боятися, думаючи, що ти за нами підеш? Зараз помреш у цій самій камері, без шансу на порятунок. Ти цього добиваєшся?
Талія заспокоїла свій гонор, важко і голосно дихаючи, сказала:

Якщо ми ще колись зустрінемося, я не буду тобі ворогом.

І?

Що "і"?

Ну, зі мною ще є люди. Як ти з ними поводитимешся?

Якщо я коли-небудь побачу когось із вас, я не буду вам ворогом!

Ось і добре! — сказав Тарас.

Але й другом теж не буду! — у люті вигукнула вона.

Ну, це вже як хочеш. Головне, щоб не заважала жити.

Так, хлопці, рушаймо нагору, поки ці залізяки нам не зустрілися. У Тараса з’явилася нова іграшка, але хто знає, чи допоможе вона нам із ними впоратися. Але краще їх взагалі не зустрічати, — сказав Матвій.

Ох, так, Таліє, як нам спуститися на землю? — запитав Матвій.
Талія з напруженими м’язами боролася з прутами, наче не чуючи питання.

Тарасе, може, ти її запитаєш? У тебе з нею якось діалог краще виходить.

Не треба! Самі розберемося. Ми з нею вже поговорили, а якщо вона нас обмане, і ми впали з неба... Ні, вона нам не друг.
Матвій повів Тараса та Лесик коридорами, якими дістався до них у темницю. Все було тихо й спокійно.

Якось дуже вже тихо. Може, і так втечемо звідси, і нас ніхто не буде шукати, — мрійливо сказав Лесику Тарасу, навіть якось по-дитячому наївно.

Ти тут не мовчи, але й не каркай. Може, удача повернулася до нас обличчям, а ти її зараз налякаєш, — сказав Тарас.

Вибач, — тихо промовив Лесику.
Тарас на бігу задумався. Багато впало на плечі цього юнака, не по рокам багато. І дитинства, як воно є, він, можливо, і не знав. Може, треба було м’якше до нього ставитися. Але, з іншого боку, машина з машиною має розмовляти саме так — без зайвих сліз і сентиментів.

Я не помилилася, у тебе добре серце, — пролунало в голові Тараса. Він уже не плутався від раптового голосу, лише подумав собі: "Маючи таку силу, тепер треба думати перед тим, як думати, а то вона все чує".

Міро, а ти можеш вільно перетворюватися, ну, на ту дитячу дерев’яну стрілу і знову на це спис?

Можу! Якщо ти цього бажаєш. Ти просто скажи моє ім’я, і я перетворюся на спис. А якщо я тобі зараз не потрібна, тоді я трохи спати. Давно я так не розминалася, треба відпочити.
І в мить у руках Тараса опинилася маленька дитяча стріла. Він закинув її собі за пазуху і продовжив бігти.
Вони бігли так швидко, як тільки могли. Попереду біг Матвій, роздуваючи ніздрі, шукаючи вихід із будівлі. Лесику — другим, а Тарас — позаду, не даючи Лесикові відстати чи зупинитися, щоб перевести подих.

Ось тут вихід! — крикнув Матвій і побіг коридором, ведучи за собою вже не просто своїх супутників, чиї дороги колись перетнулися, а вже вірних друзів.
Вони вийшли назовні. Очі засліпив білий світ. Вони потерли очі, вдивляючись, куди йти далі. На вулиці також було пусто.