Читати книгу - "Сліпий ліс, Ілля Вінницький"

Біжіть он туди, це головна вулиця! Нас звідти вели! — вигукнув Матвій і побіг, ведучи за собою соратників.
Вони добігли до краю уступу, скажімо, до краю повітряного міста, і зупинилися.

Десь тут нас недавно вели. Ну, давайте, шукайте, де прохід, бо я вже нічого не чую своїм носом. Видно, є межі сільському чаклунству.
Хлопці почали шукати біля краю міста щось хоча б схоже. Тарас пішов ліворуч, а Лесику помчав праворуч. Не було чути ні звуку, ні запаху.
Матвій сидів на місці, наче сліпий. Він і до кінця не знав своїх здібностей, але зараз він сидів, як дитина, не знаючи, що відбувається навколо, і це його по-справжньому лякало. Він наче осліп. Він не тільки не відчував, але й майже нічого не бачив. Все навколо почало мутніти, і він ледве розрізняв предмети.

О боги, поверніть мені мій нюх! Я ж нічого не бачу! Та якого біса я осліп? Як же це все невчасно!

Та ти сліпий. І завжди ним був. Ти чого не знав?

Хто тут?!

О, видно, сильно ти напружився, що притупив свої почуття, та й не пам’ятаєш свого супутника.

Лесику, це ти?

Ні, не Лесику я. Ну, скажімо, правду, ми й ніколи не розмовляли з тобою. Я, провівши сотню років у плащі звіра, забув, як це робити, ну, спілкуватися з кимось. А тут з’явилася старша сестра, і понеслося.
Матвій схопився на місці, почав метатися з боку в бік, махаючи своїм посохом.

Чур чур, чортова маро! Ще тільки тебе тут не вистачало! — кричав Матвій, намагаючись відігнати те, що говорило з ним.

Та заспокойся, Матвію! Ніяка мара тобі не потрібна, я тобі ж допомогти хочу, а ти так зі мною! — лунало в голові Матвія.

І взагалі, якщо так сильно хочеш позбутися мене, то відпусти руки, відпусти мене, і я впаду на землю, подалі від тебе, істерику.
Матвій завмер на місці.

Я не відпущу свій посох! Ах ти, зла мегеро, відійди від мене! — і знову почав розмахувати своїм посохом ліворуч і праворуч.

Дурню ти!
Раптом для Матвія посох заговорив, і він побачив світ, а потім і образ.

Я ж і є той, хто з тобою говорить. Те, що ти тримаєш у руках, ну, дубино! Ну, бачив хто такого?!

У сенсі?

У сенсі! Ти чого такий тугий став без свого нюху? Без свого нюху взагалі сліпим став. І тут на Матвія нахлинули спогади з самого дитинства. Як він валявся у багнюці, а діти сміялися над ним, і він відчував запах болота, багна... Не може бути! — знову повернувшись до тями, вигукнув Матвій. Я зрячий! Я все пам’ятаю, як зараз: і луги, і поля, і болота, через які я проходив. Я все це бачив! Не знаю, що ти собі там надумав, але ти сліпий з того моменту, як я тебе зустрів. Але не зовсім сліпий: світло і темряву ти все ж розрізняєш, і якісь силуети, тіні. А взагалі, без свого дару ти б жебракував біля доріг. Не може цього бути! Ну годі тобі психувати, як дівці незаміжній. Я тебе знаю вже пару років. Зі мною ти ходиш! Так, я — твій посох, що розмовляє з тобою. Так, їсти не потрібно, заради світлих богів, тут соплі розводити і думати, як так вийшло. Змирися з цим і, будь ласка, не влаштовуй істерик. Я їх страх як не люблю. Ми, дерев’яні насіння священного дерева, просто так у руки кому попало не потрапляємо. Якщо ти мене тримаєш у руках, то мені особливо байдуже, чи ти поводишся, як усі люди, чи якось інакше. То я сліпий? — запитав Матвій. Так, так, так, ти сліпий. Твої очі для тебе нічого не значать, але майже. Але ти навчився бачити своїм носом і чути своїми вухами. Ти навіть не усвідомлюючи цього, доповнював картину побаченого своїм, так би мовити, носом. Ось це мене в тобі і зацікавило. Тому, якщо ти зараз нічого не відчуваєш, або, іншими словами, не бачиш, це нічого не означає і не дає тобі жодного виправдання. Ми в повній небесній жопі, і ти повинен знайти звідси вихід. Тож візьми себе в руки і прочисти свій ніс! Мої брати і твої люди потребують цього! До речі, якщо що, мене звуть Фрей. Якщо щось потрібно, поклич, але не раніше завтрашнього ранку, бо я втомився і мені треба спати. Я ще рости збираюся, а не то що ви тут, істерику влаштував. Гаразд, я спати! Сподіваюся, не прокинуся в якійсь брудній халупі чи на дні морському, серед морської тини. Гаразд, сподіваюся, до зустрічі. І тримайся тих людей, які тримають у руках моїх братів. Не знаю, навіщо, але мені здається, не дарма вас зібрали разом. Ну, бувай, не помри.

Матвію ніби вдарило чимось по голові. Він знав і бачив цю розмову, що відбулася щойно. Він ніби стояв осторонь і спостерігав за цим, а може, і сам був присутнім.
Але все ж Матвій взяв себе в руки і знову вдихнув повними грудьми.
Помітно він почав бачити все чіткіше і чіткіше.
Раптом він ніби стояв не тут, а десь далеко і дивився на круглу площадку, схожу на ту, що привезла їх сюди.

Хлопці, я знаю, де вихід! Ходіть за мною!
Почувши це, Тарас і Лесику стрілою помчали до Матвія. Він, правда, виглядав дивно: весь час дивився в небо і говорив: Я вас не підведу, чули? Я вас ніколи не підведу.