Читати книгу - "Тирамісу з полуницями"

покращення. Тепер Наталія аналізувала все спокійно. Головою не переймалася, яка є, така є — на щастя, досить гарної форми.

Плечі нормальні, навіть виглядають досить стрункими, принаймні в порівнянні з тим, що було раніше. Груди мовби поменшали, та це байдуже. Нащо їй груди, коли в неї однаково нікого немає. Крім того, великі груди в Наталії асоціювалися зі свиноматкою. А менші виглядали значно привабливішими. Далі все було гірше. Останнім часом вона стільки качала прес, але живіт продовжував видаватися занадто м'яким. Чомусь на ньому відвисала шкіра. Ще коли Наталія стояла, то все було більш-менш, та коли вона сідала, як він збирався складками. І це виглядало огидно. Та найгірше було нижче. Стегна. Вона завжди ненавиділа свої стегна, а тепер вони здавалися їй просто потворними. Наче ноги страховиська, такого собі Голема. Над колінами усього теж було забагато, а самі коліна — теж кошмарні й жирні. «Цікаво, чи існує якийсь спосіб для схуднення колін?» — подумала Наталія. Це б їй дуже допомогло.

День Валентина. Якби вона мала з ким його провести, то вдягла б одну з тих сукенок, які знову сиділи на ній добре, а деякі виявилися навіть занадто вільними. Власне, а чом би й не причепуритися? Бодай для себе. Витягла із шафи блакитно-білу сукенку в троянди, яка раніше була трохи затісною й Наталія насилу її натягала. А тепер...

Наталія стала перед дзеркалом. Щось не те із цією сукенкою. Раніше вона її облягала, а тепер здавалася надто широкою, мабуть, погано пошита. Що ж це за сукня, яка завжди лежить погано, навіть коли схуднеш? Обрала іншу, чорну, яка облягала в талії, а нижче була широкою. Ця виглядала непогано. А що до плаття? Підбори? Прикраси? І тоді подзвонила Ганка.

— Привіт, — сказала подруга. — Не заважатиму?

— Ні, що ти.

— Я думала, ти десь у місті. Адже День Валентина...

— Щось трапилося? — запитала Наталія, вловивши в голосі подруги якісь дивні нотки.

— А я справді не завадила? Ти з якимсь хлопцем?

— З яким? Наразі жодного дива не сталося.

— Тоді окей. А я дзвоню, бо я... в лікарні.

— У лікарні? Що трапилося?

— Нічого страшного. Це лише обстеження. Здається. Мати розхвилювалася, бо батько сказав їй, що останнім часом я почувалася трохи недобре, і вона батьковими руками поклала мене щоб за мною поспостерігали. Бездоганне вбивство, жодних відбитків пальців, — Ганка засміялася із власного жарту. — Якраз у День Валентина, щоб мені не було так прикро. А замість святкової вечері в мене крапельниця.

— Я не знала... У школі ніхто нічого не сказав. Тебе нині не було, але я подумала... Ну, принаймні я заздалегідь не переживала. Сорі.

— Бо ніхто не знає. Лише ти. Тому я й дзвоню. По-перше: скажи завтра Мишці...

— Слухай, — сказала Наталія, — а тебе можна зараз провідати?

— Думаю, що так. Адже нині Валентина, а тут супер-класні таблетки. А що? У тебе немає кращих планів на вечір?

— Та немає.

Ганка швидко продиктувала Наталії адресу лікарні. Та роз'єдналася й заходилася знімати сукенку. Одягне щось звичайне, це ж не вечірка. Подруга в лікарні, нема чого виряджатися.

Ганка лежала в білій постелі й виглядала справді кепсько. Після телефонної розмови Наталія сподівалася побачити подругу веселою й розкутою, як зазвичай поводяться підлітки під час обстежень. Проте Танка дійсно здавалася хворою. «Добре, що батько поклав її до лікарні, — подумала Наталія. — Принаймні турбується про неї, на відміну від мого», — майнула їй думка.

— Привіт, красуне, — сказала вона.

— Привіт, Тростинко!

Коли дівчата вже досхочу нажартувалися із принесених Наталією апельсинів, мовляв, до лікарень завжди приносять помаранчі, неначе тут хворим загрожує цинга дужче, ніж деінде, коли вже Наталія присіла на краєчку ліжка, десять разів перепитавши, чи вона справді не заважає, Танка схопила її за руку.

— Слухай, годі вже цих церемоній, — сказала вона, — у мене немає на це сили. Я мушу з ким-небудь поговорити. Серйозно.

— Слухаю тебе дуже уважно.

— Ти коли-небудь думала, — запитала Ганка, — що таке тіло? Точніше: що відбувається з тілом і душею, якщо тіло — це ще й мозок, а всі почуття й емоції зосереджені в мозку?

— Чого тобі таке спало на думку?

— Ні, не дурій, я не збираюся вмирати. Просто коли опиняєшся в лікарні, то починаєш філософствувати, хочеш ти цього чи ні.

— Ну, тіло смертне, а душа безсмертна.

— Але що таке власне ця душа? Бо я собі думала так: душа — це те, що є в людині, крім тіла. Ну, коли, наприклад, хтось добрий або має почуття гумору...

— Авжеж.

— Але це в мозку. Як і всі почуття, і кохання. Отже, і в тілі. Я собі тут так лежу, і знаєш, що думаю?

— Що?

— Коли я тут надивлюся на всіх цих хворих, то гадаю, що тіло найважливіше. А знаєш, що китайська медицина вважає, що тіло й психіка — це одне ціле? Що не існує такого, як хвороба тіла, бо хворіє все. Просто хворіє людина, а не якийсь орган. Їй бракує рівноваги або ще чогось. І тоді можна занедужати.

— Звідки ти все це знаєш?

— Начиталася. Під час останнього перебування в тутешньому «спа». Я взагалі багато про це читаю. Ти хочеш вивчати медицину, а мене цікавлять нетрадиційні методи лікування. Я б радо стала буддисткою або заховалася в якому-небудь монастирі Шаолінь чи ще чомусь такому...

— Я думаю, що в мозку передусім мислення... логіка... почуття теж, але душа — це щось первинне. Те, із чим людина вже народжується, а потім на основі цього розвивається все інше.

— Може, ти й права. Принаймні я останнім часом частіше думаю про тіло, ніж про душу, — зізналася Танка. — Тіло таке недосконале... і водночас бездоганне, розумієш?

— Не дуже.

— З одного боку, тіло точать хвороби. Більшість людей має принаймні один слабший орган, навіть, коли про це не здогадується. Цілком здоровими бувають хіба що новонароджені, хоча й не завжди. З іншого боку, це слабке тіло може підтримувати в доброму стані те, що в людині найважливіше.

— Що саме? Цицьки? — пожартувала Наталія. Ця розмова чомусь її лякала. Вона вже воліла обернути все на жарт і більше не повертатися до теми смерті. Начебто вони й не торкалися цього, але все-таки... Безсмертна