Читати книгу - "Тирамісу з полуницями"

душа, недосконале тіло — Наталія добре знала, про що думає її подруга.

— Дурна ти, — дорікнула Ганка. — Найважливіше — це твоя безсмертна душа. Або моє смертне мислення й відчуття. Це нагадує ситуацію, коли в будинку зі зруйнованим дахом і піччю хтось вирощував би... ну, не знаю, кого... Павичів?

— Атож, павичів. Прекрасні птахи. Звісно.

Наталія пригадала, як вона познайомилася з Марціном. Тоді вони бачили павичів, це було в Лазенках. І їй стало страшенно сумно.

— Гей, ти чого, Тростинко? Сумуєш, бо немає білого лицаря на коні?

— Знаєш, міг би бути навіть негром. І приїхати собакою або потягом...

— Це пес їздив потягом, а не негр!

— Слухай, а ти чула таку історію, кажуть, що це правда: приходить баба із чорним собакою до ветеринара, а ветеринар у відпустці й замість нього інший, негр. Ну, і ветеринар, чорний мов смола, питає, що із псом таке, заповнює карточку й цікавиться: «А як же нашого песика звати?» А баба раптом замовкає й нічого не може із себе видушити.

— І що?

— Ну, і нарешті каже, що пса звати Негр!

Подруги вибухнули сміхом, навіть медсестра зазирнула до палати.

— Годі вже цих сумних балачок, — вирішила Ганка. — А тепер, позаяк нині День Валентина, поговоримо про хлопців. Колишніх, звісно.

— Ну, теперішніх наче й немає, — пожартувала Наталія.

Проте медсестра знову повернулася й почала натякати, мовляв, уже пізно. Ганка простягнула їй купюру.

— Це за гарний догляд, — сказала вона. — Хотіла вам подякувати.

Медсестра швидко сховала гроші до кишені, усміхнулася Ганці, підбила їй подушку й вийшла.

— Ура, — переможно сказала Ганка й показала пальцями літеру «V».

— Ти дала їй хабара! — Наталія була приголомшена.

— Не обурюйся. Якби ти трохи полежала по лікарнях, то знала б, що це звичайна річ. Це не хабар, а платня.

— Ні, — заперечила Наталія. — Це хабар. Щоб вона не чіплялася.

— А ти коли-небудь лежала в лікарні?

— Ні.

— Отож. Ти просто поняття не маєш. Я лежала вперше, коли мені було одинадцять, з апендицитом. Залишилася в лікарні на ніч сама, батьки думали, що коли це лікарня, то за мною буде гарний догляд. А прийшовши вранці, здивувалися, бо довідалися, що коли вночі я намагалася сама піти до туалету, то гепнулася разом зі штативом для крапельниці. І коли я їм про це розповіла, то прийшла медсестра й сказала мені — цитую (це було через день після операції): «Ти б якось причесалася, бо вся розкошлана». Мати ледь не знепритомніла. А потім тітка їм заявила, що вони поводяться як дурні, бо нічого не «підмазали». Ну, то тепер вони й підмазують, скільки влізе.

— І всі беруть? — Наталію це шокувало.

— Ні, не всі. Ну, і ще залежить, як їм це сказати. Тато зазвичай каже так: «Мені відомо, скільки ви заробляєте. Візьміть для дітей». І все гаразд.

— Але ж це жахливо!

— Звісно, тим більше, що ми аж ніяк не мільйонери. Але тоді догляд кращий. У деяких лікарнях, подейкують, навіть існує неписана такса за годину або за ніч.

— Та ти що!

— Серйозно. Але знаєш, вони б не брали, якби їхня зарплатня справді не була такою низькою. Несправедливість породжує зло. Хто це сказав?

— Гадки не маю.

— Мій батько. Розумно, правда?

* * *

Лінка з Адріаном відзначали День святого Валентина. Лінка була щаслива, бо пам'ятала, як зустріла цей день минулого року. Сама. І з ненавистю до всього світу й усіх закоханих довкола. А тепер вона насолоджувалася приготованою Адріаном вечерею.

У коридорі чекав подарунок. Дівчина вирішила здивувати ним коханого після вечері. Знала, що із фреткою все гаразд, у клітці були вода й зернятка. Частину клітки вона відслонила, щоб туди потрапляло світло. Фретку вдалося купити на сайті «Gumtree», і це було справжнє диво, бо зазвичай така тваринка коштує добрих кількасот злотих, а їй довелося заплатити лише за клітку. Адріанові сказала, що це несподіванка, і щоб він нічого не чіпав. Про все дізнається після вечері.

— А що ми власне їмо? — запитала дівчина.

— Молі.

— Не жартуй. Ти їх повиловлював у шафі й стушкував у соусі?

Адріан засміявся.

— Ага, щось таке. Це мексиканська страва. М'ясо, тушковане... угадай, у чому.

— У вині?

Адріан заперечно похитав головою.

— У соусі «Кнорр»?

— Ні, що ти, жодних кубиків чи концентратів.

— Не знаю... із чорносливом, корицею...

— Ні. Ніколи не вгадаєш, я тобі краще скажу. У шоколаді.

— М'ясо в шоколаді? Ти певен, що автор рецепту не був напідпитку?

— Абсолютно.

— Я жартую. Автор рецепту, ким би він не був — геній. Смакота, Адріане. Чесно. Крім того, це ж ти готував, а не автор рецепту.

Лінка поклала собі ще м'яса. Мабуть, у цьому й полягало мистецтво готування. Окремі складники не відчувалися, зате страва мала просто приголомшливий смак.

— А на солодке що?

— Ну, як це що? Не що, а хто.

Лінка вмостилася Адріанові на коліна й поцілувала його. Вона вже сама не знала, чи їй здається, чи то Адріан смакує шоколадом із пікантним чилі, чи це досі смак тієї мексиканської страви. Усе злилося воєдино. Найсмачніший на світі День святого Валентина.

— То коли десерт? — спитала вона, потягуючись у пахучій постелі.

— Я дещо придумав. Почекай, — сказав Адріан.

Він вирішив принести їй тирамісу до ліжка. Цього разу приготував їх у невеличких мисочках у формі сердечка. Купив три, одна буде для тата. Бодай щось солодке матиме, бідолашний... Адріанові на мить зробилося сумно, але щойно витягнув десерт, як настрій йому покращився. Тирамісу виглядало приголомшливо. Ще листочок свіжої м'яти...

Повернувся до кімнати. Він обожнював дивитися на оголену Лінку. Вона нагадувала йому оголену маху з картини Гойї. Щоправда, маха на картині не мала такого зголоднілого погляду, навіть тоді, коли бачила коханого, як Лінка, що вгледіла тирамісу! Йому так подобалося дивитися, як вона їсть. А коли мисочки спорожніли, Лінка знову присунулася до нього й поцілувала. Смаки знову змішалися, і тепер уже ніхто з них не знав, із чого складається це чудове відчуття, Що його вони саме зазнали.

Адріан сягнув до тумбочки й похолов. Пригадав собі, що він уже використав останнього презерватива, коли Лійка приходила минулого тижня. Як він міг забути? Усе через приготування