Читати книгу - "Небудь-де"

пояснив він, — насправді мене тут нема.

— А от і є, — сказав Ричард.

Ґеррі співчутливо похитав головою.

— Ні, — сказав він. — Може, це тебе переконає, — сказав Ґеррі.

Він підняв руки до обличчя, натиснув на нього, і почав розминати й виліплювати. Його обличчя піддавалося, як тепла жувачка для рук.

— Так краще? — спитала особа, котра була Ґеррі, дратівливо знайомим голосом. Ричард упізнав його нове обличчя: він голив його майже кожного будня відтоді, як закінчив школу, він чистив його зуби, давив на ньому цятки й, бувало, бажав, щоб воно було більше схожим на обличчя Тома Круза чи Джона Леннона, чи взагалі — на будь-чиє інше. Безперечно, то було його власне обличчя.

— Ти сидиш на станції «Чорні браття» у ранкову пікову годину, — невимушено розповідав інший Ричард. — Ти говориш сам до себе. А тобі ж відомо, що люди кажуть про тих, хто говорить сам до себе. Просто зараз ти трошки підсунувся до здорового глузду.

Промоклий, брудний Ричард подивився в обличчя чистого, добре одягненого Ричарда і сказав:

— Я не знаю, хто ти такий і що хочеш зробити. Але твоя позиція не дуже переконлива, бо ти не надто на мене схожий. — То була брехня, і він це знав.

Його інше обличчя усміхнулося й похитало головою.

— Я — це ти, Ричарде, — сказав він. — Я те, що залишилося від твого психічного здоров'я…

То була не огидна луна його власного голосу, яку він чув на автовідповідачах, диктофонах чи домашніх відео, не та страхітлива пародія на голос, що намагалася видати себе за нього: чоловік говорив справжнім Ричардовим голосом, тим, який він чув у голові, коли розмовляв, дзвінким і справжнім.

— Зосередься! — крикнув чоловік з Ричардовим обличчям. — Озирнися довкола, спробуй побачити людей, спробуй побачити правду… ти вже ближчий до реальності, ніж був цілий тиждень…

— Це маячня, — сказав Ричард різко й відчайдушно.

Він похитав головою, заперечуючи все, що сказало його інше «я», та однак глянув на платформу, гадаючи, що він має побачити. Тоді щось блимнуло в куточку його ока. Він повернув голову в той бік, але воно зникло.

— Дивись, — прошепотів його двійник. — Побач.

— Що побачити? — він стояв на порожній, тьмяно освітленій платформі, схожій на закинутий мавзолей. А тоді…

Шум і світло вдарили його, мов пляшкою по обличчю — він стояв на станції «Чорні браття» в пікову годину. Люди ринули повз нього — гамірний хаос світла, руху і штовхання. Коло платформи стояв потяг метро, і Ричард побачив у його вікні власне віддзеркалення. Він виглядав скаженим, на обличчі відросла тижнева борода, у ній навколо рота позасихала їжа, одне око нещодавно підбили, а на носі збоку виріс люто-червоний карбункул нариву; він був брудний, укритий чорною засохлою грязюкою, що заповнила всі пори й поселилася під нігтями, його очі почервоніли й підпухли, волосся пожирнішало й сплуталося. Він був причинним волоцюгою, що стояв посеред людної станції метро в розпал пікової години.

Ричард сховав обличчя в долонях.

Коли він підвів погляд, інші люди зникли. На платформі знову стемніло, і він був сам. Він сів на лавку й заплющив очі. Чиясь рука знайшла його руку, потримала її трохи, а тоді стисла. То була жіноча рука; Ричард відчув знайомі парфуми.

Інший Ричард сидів ліворуч від нього, а Джесика тепер сиділа праворуч, тримаючи його руку в своїй і співчутливо на нього дивлячись. Він ніколи не бачив на її обличчі такого виразу.

— Джесі? — спитав він.

Джесика похитала головою. Вона випустила його руку.

— Боюся, що ні, — сказала вона. — Я — це теж ти. Але ти мусиш послухати, любий. Ти зараз найближчий до дійсності, ніж був за…

— Ви, народ, повторюєте, що я найближчий до дійсності, до здорового глузду, але я не знаю, про що ви… — він замовк. А тоді до нього щось повернулося. Він глянув на іншу версію себе, а тоді на жінку, котру кохав. — Це що, частина випробування? — зажадав знати він.

— Випробування? — спитала Джесика. Вони обмінялася стурбованими поглядами з іншим-Ричардом-котрий-насправді-ним-не-був.

— Так. Випробування. З Чорними браттями, що живуть під Лондоном, — сказав Ричард. І коли він це вимовив, спогад став справжнішим. — Є ключ, якого я повинен дістати для ангела на ім’я Ізлінтон. Якщо я дістану йому ключа, він поверне мене додому… — В роті йому пересохло, і він не зміг продовжувати.

— Послухай себе, — м’яко сказав інший Ричард. — Ти хоч розумієш, наскільки це сміховинно звучить?

Здавалось, що Джесика силкується не заплакати. Її очі волого блищали.

— Ти не проходиш жодних випробувань, Ричарде. Ти… у тебе був якийсь нервовий зрив. Кілька тижнів тому. Ти просто посипався. Я розірвала наші заручини — ти ж бо поводився так дивно, неначе став геть іншою людиною, а я… я не змогла витримати… А тоді ти зник… — Її щоками побігли сльози, і вона урвала себе, щоб висякатися в хустинку.

Заговорив інший Ричард.

— Я бродив, самотній і навіжений, лондонськими вулицями, спав під мостами, їв із урн і контейнерів. Тремтячий, загублений, самотній. Бурмотів під носа, балакав з людьми, яких не існувало…

— Мені так шкода, Ричарде, — сказала Джесика. Тепер вона плакала, і її обличчя стало скривлене й непривабливе. З вій потекла туш, а ніс почервонів. Він раніше ніколи не бачив, як вона горює, і зрозумів, як йому хочеться позбавити її цього болю. Ричард простягнув до неї руку, хотів обійняти її, втішити й заспокоїти, але світ ковзнув убік, перекрутився, змінився…

Хтось перечепився через нього, лайнувся і пішов геть. Ричард лежав на платформі ниць посеред галасливої пікової години. Бік його обличчя був липкий і холодний. Він відірвав голову від землі. Він лежав у калюжі власного блювотиння. Принаймні, він сподівався, що власного. Перехожі дивилися на нього з огидою або, кинувши один швидкий погляд, відверталися геть.

Він витер обличчя долонями й спробував підвестися, але чомусь геть не міг пригадати, як це робиться. Ричард почав скиглити. Він міцно заплющив очі й не квапився розплющувати. А коли розплющив, за тридцять секунд, годину чи день, на платформі панував напівморок. Навколо не було видно ані душі.

— Агов? — погукав він. — Будь ласка, допоможіть!

Ґеррі сидів на лавці й дивився на нього.

— Що, тобі й досі потрібен хтось, хто б казав, що робити? — Ґеррі підвівся й підійшов туди, де стояв Ричард. — Ричарде, — настирливо повторив він. — Я — це ти. Я можу порадити тобі лиш те, що ти сам собі радиш. Якщо, звісно, ти не надто сильно боїшся цю пораду почути.

— Ти не я, — сказав Ричард, але сам у