Читати книгу - "Рілла з Інглсайду"

нащадкам. Я відчуваю, що з ними триматимусь правил пристойності значно ретельніше, аніж тоді, коли йдеться тільки про мене.

Перший тиждень червня знову був жахливий. Австрійці щомиті могли вдертися в Італію; а потім надійшла звістка про Ютландську битву[75] й німці запевняли, що здобули в ній перемогу. Сьюзен була єдина, хто вважав це бриднею.

— Не кажіть мені, буцім кайзер міг здолати британський флот, — презирливо чмихнула вона. — То все німецькі брехні, можете бути певні.

А коли через кілька днів з’ясувалося, що вона мала слушність і британці здобули перемогу, а не програли, нам довелося вислухати неймовірну кількість різноманітних „я ж вам казала“, але то було дуже приємне випробування.

Сьюзен тяжко вразила смерть Кітченера. Уперше я бачила її такою зневіреною. То був страшний удар для нас усіх, але Сьюзен впала у відчай. Звістка ця надійшла телефоном увечері, та Сьюзен відмовлялася вірити, аж доки вранці вздріла заголовок в „Ентерпрайз“. Вона не заплакала, не зомліла й не влаштувала істерики, проте забула посолити суп, а такого на моїй пам’яті з нею ніколи не ставилося. Ми з мамою та панною Олівер плакали, але Сьюзен тільки глипнула на нас і сказала з похмурим сарказмом: „Пані Блайт, дорогенька, у кайзера є шестеро синів, і всі живі й здорові, та й батечко їхній теж. Отже, світ іще не геть спорожнів, то чого ж лити сльози?“ У цьому стані закам’янілої безнадії Сьюзен перебувала всю наступну добу, а потім прийшла кузина Софія й почала співчувати їй.

— Жахливі новини, правда, Сьюзен? Мусимо готуватися до найгіршого, бо тепер його не уникнути. Колись ти сказала, Сьюзен Бейкер — і я добре пам’ятаю ті твої слова — що цілком віриш Богові й Кітченеру. Тепер тобі лишився тільки Бог.

І кузина Софія піднесла хустинку до очей зі страдницьким лицем, неначе світ і справді перебував у жахливій скруті. Що ж до Сьюзен, то кузина Софія стала для неї спасінням. Вона вмить прокинулася до життя.

— Замовкни, Софіє Крофорд, — суворо звеліла вона. — Хай ти дурна, та хоч не ставай нечестивицею! Це непристойно — плакати й потерпати через те, що Всевишній лишився єдиною підтримкою для союзників. Що ж до Кітченера — не сперечатимуся, смерть його стала великою втратою. Та наслідок війни не залежить від життя однієї людини й тепер, коли росіяни знову міцніють на силі, ти скоро побачиш зміни на краще.

Сьюзен так енергійно проказала ці слова, аж сама повірила в них і негайно пожвавилася. Утім, кузина Софія похитала головою.

— Альбертова жінка хоче назвати сина на честь Брусилова, — відказала вона, — та я порадила їй зачекати й подивитися, що з нього вийде. Ті росіяни нічиїх надій не виправдовують.

Утім, нині росіяни чудово дають собі раду, і це вони врятували Італію. Але навіть тепер, коли ми щодня читаємо про їхній стрімкий наступ, нам не хочеться здійняти прапор над Інглсайдом. Як то каже Гертруда, Верден убив нашу здатність тішитися. Ми більше зраділи би перемогам на Західнім фронті.

— Коли ж британська армія піде в наступ? — зітхнула Гертруда сьогодні вранці. — Ми чекаємо вже так довго… так довго.

Найвизначнішою тутешньою подією впродовж нещодавніх тижнів став урочистий марш місцевого батальйону перед відправкою до Європи. Вони пройшли маршем з Лобриджа до Шарлоттауна, потім — довкруж Гарбор-Геда й через Верхній Глен аж до залізничної станції. Усі вийшли на вулиці, щоби привітати їх, крім старенької тітоньки Фанні Клоу, прикутої до ліжка хворобою, і пана Прайора, який нікуди не потикається з дому — навіть до церкви — після горезвісного останнього спільного молитовного зібрання.

Було так приємно й невимовно сумно дивитися, як марширує батальйон. Пліч-о-пліч у ньому крокували хлопці й чоловіки середнього віку. Був там Лорі Мак-Алістер із того боку затоки — йому ще тільки шістнадцять, та він записався вісімнадцятилітнім, щоб мати змогу піти на фронт, і щонайменше п’ятдесятип’ятилітній Енгус Маккензі, який запевнив прийомну комісію, що йому сорок чотири, і два лобридзькі ветерани південноафриканської війни, і троє вісімнадцятилітніх близнят Бакстерів із Гарбор Геда. Усі кричали „ура!“, коли бачили їх, і вітали Фостера Бута. Йому сорок і він крокував у лавах батальйону поряд зі своїм двадцятилітнім сином Чарлі. Мати Чарлі померла, народжуючи його, і, коли Чарлі записався до війська, Фостер сказав, що ніколи не дозволяв синові ходити туди, куди не зважився би піти сам, і що він не відступиться від цього правила нині, коли йдеться про шанці у Фландрії. Понеділок на станції мало не збожеволів від щастя. Він метався між солдатами й кожному переказував звістку для Джема. Пан Мередіт виголосив їм прощальну настанову, а Рита Крофорд продекламувала „Волинкаря“. Солдати аплодували їй і гукали: „Ми підемо..! Підемо..! Не зрадимо обітниці!“, і я пишалася, що то мій найдорожчий брат створив ці проникливі, дивовижні рядки. А потім дивилася на всіх цих високих мужів у військовій формі й думала — невже це ті самі хлопці, з якими я сміялася, бавилася й танцювала, яких дражнила все своє життя? Здається, тепер щось торкнулося їх і відділило від мене. Усі вони почули музику Дударя.

Фред Арнольд теж марширував у складі батальйону, і мені страшенно зле, бо це через мене він поїхав такий сумний. Я