Читати книгу - "Рілла з Інглсайду"

нічого не могла вдіяти, а все ж почуваюся дуже мулько.

Останнього вечора своєї відпустки Фред прийшов до нас і сказав, що кохає мене, і запитав, чи можу я пообіцяти йому вийти за нього, якщо він повернеться живим. Він говорив надзвичайно серйозно і я відчувала, що це найгірший день мого життя. Я не могла дати йому обіцянку — навіть якби не йшлося про Кена — я не кохаю Фреда й нізащо не могла би покохати… але міркувала, що це так жорстоко й бездушно — вирядити його на фронт без жодної втіхи чи сподівання. Я плакала, як дитя, і… ох, боюся, я таки невиправно легковажна, бо просто посеред цієї сцени, коли я плакала, а Фред стояв із розгубленим і трагічним лицем, мені раптом подумалося, що то було б геть нестерпно — щодня за сніданком бачити цей ніс навпроти себе. Осьде ще одна з тих речей, яких я не хочу показувати нащадкам. Та це принизлива істина і, можливо, добре, що вона спала мені на думку, інакше жаль та докори сумління підбурили б мене на те, щоб дати йому якусь поспішну обіцянку. Якби Фредів ніс був так само гарний, як очі й вуста, щось таке могло б статися. Ох, як тяжко мені довелося б тоді!

Бідолашний Фред повівся дуже шляхетно, коли збагнув, що я не можу пообіцяти йому… а мені стало ще важче. Якби він розсердився, я не почувалася би такою згорьованою й нещасною, хоч я не розумію, чому повинна страждати, адже я ніколи не давала Фредові приводу вважати, буцім люблю його — але я відчувала докори сумління… і досі відчуваю. Якщо Фред Арнольд не повернеться додому, я все життя відчуватиму, що завинила перед ним.

Потім Фред сказав, що, коли він не може забрати із собою в шанці мою любов, йому все одно хотілося б лишитися моїм другом, і чи не могла б я поцілувати його — тільки раз, перш ніж він піде… можливо, назавжди?

Не розумію, як я могла колись уявляти, буцім любовні історії — захопливі й цікаві. Вони огидні! Через обіцянку Кенові я не могла один-єдиний раз поцілувати бідолашного розчарованого Фреда. То було так жорстоко. Я мусила сказати йому, що, звісно, він мій друг, але я не можу поцілувати його, оскільки дала обітницю іншому.

— Той… інший… це Кеннет Форд? — запитав Фред.

Я кивнула. Здавалося жахливим говорити про цю священну маленьку таємницю, що належала тільки мені й Кенові.

Коли Фред пішов, я подалася до себе й плакала так довго й гірко, що до мене піднялася мама й зажадала пояснень. Я пояснила. З маминого обличчя знати було подив: „Невже хтось справді хоче побратися з цим дитям?“ Але вона була дуже хороша: виявила розуміння, співчуття й усі риси, притаманні тим, хто знає Йосипа, отож невдовзі я несказанно втішилася. Мами — найкращі у світі.

— Але, ох, мамо, — ридала я, — Фред хотів, щоб я поцілувала його на прощання… а я не могла… і це болить мені найдужче.

— Чому ж ти не поцілувала його? — незворушно спитала мама. — Зважаючи на обставини, я думаю, ти могла б це зробити.

— Ні, мамо, не могла… я пообіцяла Кену, коли він їхав на фронт, що не поцілую нікого іншого, доки він вернеться.

То була ще одна несподіванка для бідолашної мами. Вона вигукнула дивним тремким голосом:

— Рілло, ти заручена з Кеннетом Фордом?

— Я… не знаю, — схлипнула я.

— Ти… не знаєш? — повторила мама.

Тоді я мусила переказати всю історію і їй; а щоразу, коли я розповідаю про це, мені здається безглуздям уважати, буцім Кеннет мав якийсь серйозний намір. Я почувалася дурною і, завершивши оповідь, соромилася власної наївності.

Мама трохи посиділа мовчки; тоді підсунулася ближче й пригорнула мене.

— Не плач, маленька Рілло-моя-Рілло. Щодо Фреда тобі немає чим дорікнути собі, а якщо син Леслі Вест попросив берегти твої вуста для нього, я думаю, ти можеш уважати, що заручена з ним. Але… ох, доню… моя остання дівчинко… я втратила тебе… війна так швидко зробила тебе дорослою.

Я ніколи не буду надто доросла для того, щоб віднаходити розраду в маминих обіймах. Та все ж, коли через два дні я побачила Фреда на параді, серце мені боліло нестерпно.

Проте я рада, що мама вважає, буцім я справді заручена з Кеном!»

Розділ 22

Понеділок знає

— Нині минуло два роки від дня вечірки на маяку — тієї, коли Джек Еліот приніс нам звістку про початок війни. Ви пам’ятаєте, панно Олівер?

За панну Олівер відповіла кузина Софія.

— Еге ж, Рілло, я добре пам’ятаю той вечір, коли ти прибігла сюди хвалитися сукнею до танців. Чи ж я не застерігала тебе — хтозна, що чекає на нас? А ти й не думала, що чекає на