Читати книгу - "Незвичайні пригоди Марко Поло"

не радив куштувати хліб, який тут росте.

Марко запитливо глянув на нього.

— На смак він такий самий гіркий, як і вода в колодязі.

Насреддін не перебільшував. Мандрівникам справді довелося звикати до гіркого хліба, котрий зростав на солонцях. Караван-баша пояснив це дивне явище по-своєму.

— Бачите, тутешня земля виросла з моря. Індійське море тягнеться під землею аж до міста Кірмана. Нема нічого дивного в тому, що наш хліб гіркий.

Насреддін з хитрим виразом на обличчі спостерігав, як подіяли його слова. Коли ж Марко іронічно посміхнувся, старий вжив усе своє красномовство:

— Повірте старому Насреддіну! Ми їдемо над морем. Одного чудового дня земний покрив не витримає і провалиться в море. В одну мить Кірман опиниться на узбережжі. Я вже зараз уявляю, як до міста причалюють індійські кораблі, навантажені слоновою кісткою і приправами.

Насреддін любив ставити собі запитання і одразу ж відповідати на них.

— Що найдорожче і найчудовіше в житті? Ви думаєте — золото? За золото можна купити все: квіти, коней, палаци, коштовні камені, рабів і рабинь. Але ж хіба солона вода посолодшає, якщо я вставлю в неї квіти? Найстрашніше для людини — спрага. Ви зрозумієте мене, коли нам доведеться їхати через пустелю. Спрага страшніша за татарську навалу часів Чингісхана. Від спраги тварини падають у гарячий пісок. Люди втрачають силу і стають злими. Проколюють кинджалами тіла звірів і випивають їхню гарячу кров. Чого ж варті тоді багатства? Що я зроблю з золотом? Нічого! Тепер ви розумієте, що найдорожче й найпрекрасніше в житті?

Через кілька днів мандрівники ввійшли в Кірман.

Поживши трохи в домі персидського купця, який приймав їх з найщирішою гостинністю, вони вирушили до міста Балх, розташованого на великому східному караванному шляху. Хаджі-Мухаммед провів їх до міських воріт. На прощання він сказав Марко:

— Месер Поло, мій скромний дім завжди до ваших послуг. Коли на зворотному шляху ви будете проїжджати через Кірман, не забудьте завітати до мене.

Марко сердечно попрощався з ним. Але думав він не про повернення. Він прагнув уперед.

Через чотири дні почалася пустеля. Протягом трьох. днів караван не бачив жодного людського житла, жодного куща, жодної квітки. Піщаний грунт подекуди був укритий шаром солі, яка своїм кольором нагадувала брудний сніг.

Безконечною здавалася дорога через пустелю. Марко забув лік дням і ночам. Мертве жовте піщане море втомлювало очі. Доводилось пити теплу воду з шкіряних бурдюків і потому через силу давитися сухою їжею. Жодного колодязя, жодної річки, ба навіть поганої калюжі. Одного дня здійнявся вітер і погнав перед собою піщані смерчі. Небо вкрилося сірими хмарами і, нарешті, сипнув дощ. Люди й тварини піднімали голови і спраглими ротами ловили воду.

— Слава аллаху! — сказав Насреддін.

— Дарунок божий! — захоплено вигукнув Матео. Слуги й погоничі, розставивши на піску весь посуд, який мали при собі, ловили кожну краплину.

Потім тільки й розмов було що про цей короткочасний дощ.

Нарешті на горизонті з'явилися темні обриси гір.

— Я вже чую запах води в долині, — сказав Насреддін. — Невже ви не помічаєте, як змінилося повітря? Завтра вранці ми будемо в Шібірхані.

ДІВЧИНА З ЯСНИМИ ОЧИМА

На північно-східному кордоні Персії лежить місто Балх. Колись воно звалося «Аму аль Булад», тобто «Мати Міст». Жителі його розповідали, ніби багато сотень років тому Александр Македонський одружився тут з дочкою персидського короля Дарія.

Та ось настав страшний 1220 рік. Все населення міста вийшло з подарунками назустріч жорстокому татарському володарю Чингіс-хану. Люди думали врятувати своє життя і своє місто. Але Чингіс-хан не знав жалю. Він наказав знищити місто, а його жителів повбивати.

Відтоді минуло п'ятдесят років. Та все ще лежала в руїнах чудесна мечеть, і розбиті й спалені будинки нагадували про страхітливе спустошення.

На невеличкій площі попід розваленим муром сиділи й стояли жінки, чоловіки й діти, всього чоловік з п'ятдесят. Це були раби. Одні байдуже дивились поперед себе, інші копирсалися в своїх злиденних клунках з одежею або сиділи, нерухомо притулившись спиною до стіни, доки їх не виводив з заціпеніння окрик чи удар хазяїна.

День був похмурий. З гір повівав осінній вітер. Покупців було мало, і тому работорговці походжали злі й роздратовані.

На землі сиділа, скоцюрбившись, худенька дівчинка, її голі брудні ноги були геть укриті виразками й ранами від ударів. П'ятий раз виводив сьогодні хазяїн її на базар, але ніяк не міг знайти для неї покупця. Тим-то він так і лютував. Ясні очі дівчини втратили блиск. Вона кволо відкинула з обличчя пасмо волосся. Якась жінка дала їй шматок хліба.

— Їж, Ашіма, — мовила та. — Тільки дивись, онде твій пан!

Але Ашіма встигла сховати хліб за спину.

— Про що ви там перешіптуєтесь? — закричав торговець.

Ашіма ще більше скоцюрбилась.

— Ні про що, пане!

Вона чекала, що зараз на неї посиплються удари палиці. Та, зрештою, удари — не найгірше. До них можна звикнути. Рана від удару болить тільки в першу мить, особливо коли ще не загоїлись старі виразки. Куди важче терпіти голод і спрагу, вічних супутників її молодого рабського життя.

— Ашіма, прокинься! — прошепотіла їй жінка. — Сховай хліб!

Дівчина розігнула спину і здивовано озирнулася навкруги. Рукою вона намацала хліб. Хазяїн не набив її? Що це? Він говорить до неї привітним голосом:

— Встань, голубко! Тобою цікавиться пан.

— Та встань, дурненька! — сказала їй жінка.

Біля них почали збиратися люди.

Торговці почули, що запахло вигідною справою, і позганяли своїх рабів з землі.

Вставайте, ледарі! Не бачите, що прийшов пан!

Вони намагалися перекричати один одного.

— Ви погляньте ось на цього, благородний пане! Дивіться, які чудові м'язи!

— Осьде жінка, роботяща, як віслюк.

— Сто п'ятдесят дукатів за цього дужого юнака!

Але велетень, який спричинився до переполоху серед торговців і викликав поштиву цікавість перехожих, не звертав уваги на заклики. Він допитливо розглядав худеньку дівчину і якоюсь чужою мовою перемовлявся з торговцем. В першу мить його могутня постать налякала Ашіму. Дівчина не знала, чи радіти їй, чи сумувати, що він зацікавився нею.

Він хоче її купити? Ашіма глянула на нього. Чорні бакенбарди надавали йому одчайдушного вигляду. «Один удар такої руки може вбити на смерть», думала вона. Він був одягнений у багате вбрання. Якийсь купець з далеких країв. Очі в нього добрі. Їй навіть здалося, ніби він співчутливо дивиться на неї. З напруженою увагою дівчина прислухалася до розмови, що велася перською і якоюсь чужою мовою. В її серці прокинулась несмілива надія.

Чужинець показав на рани,