Читати книгу - "Незвичайні пригоди Марко Поло"

п'ятдесятьма джигітами по курній дорозі, що поволі піднімалася вгору. Перед ними в гарячому мареві тремтіли темні силуети гір. Обернувшись назад, можна було побачити темносинє море, його прохолодний подих освіжав вояків. В Ормуській долині визрівали хліба. Прогрітий сонцем морський вітер повівав над жовтим колоссям пшениці й проса.

Обличчя Ніколо Поло було сіре й змарніле. Він ніби скам'янів. В голові його з якоюсь невмолимою настирливістю невпинно, невгамовно кружляли думки: «Якщо його немає в живих, я винен… Їдьте! Швидше! і Швидше!.. Я повинен був залишити його в Венеції… Та підженіть же коней канчуками!.. Я винен!.. Швидше, швидше!.. Їдьте!»

Маленькі, присадкуваті татарські коні рвалися вперед. Вершники немов злилися з ними. Поруч з Ніколо, намагаючись приховати своє горе, їхав брат. Мовчанка пригнічувала його.

— Добре, що ми вклали свої гроші в бірюзу, — скачав він.

— Нещастя переслідує мене. Я повинен був залишити його в Венеції!

— Не кажи дурниць, Ніколо, — гаряче заперечив йому брат. — Хлопець живий. Для грабіжників найголовніше викуп.

Розмова ніби вивела Ніколо з заціпеніння.

— Він потрапив у руки розбійникам, коли шукав отого клятого Матео.

Десь опівдні вони зробили короткий перепочинок. Караванна дорога вела прямо в гори.

Трохи посвіжішало. Тепер вершники посувалися швидше, ніж за денної спеки. Ніколо й Мафіо Поло дрімали в сідлах. Їх заколисувала одноманітність нічних картин — невиразні силуети дерев, кущів, гір; монотонний цокіт копит, брязкіт зброї. Вони разом з десятьма татарами їхали на чолі всієї колони. Раптом передні спинилися. Серед тиші пролунали застережливі вигуки. Татари приготувалися до бою. Нараз брати Поло почули гучний бас:

— Хай вам чорт, чудовиська! Хіба ви не бачите, що ми не розбійники!

І другий, молодий, дзвінкий голос:

— Де ваш ватажок? На наш караван напали грабіжники!

Ніколо Поло вдарив коня острогами і в супроводі Мафіо хутко виїхав наперед, йому все ще здавалося, що це якісь нічні видіння затуманюють його голову.

— Марко! — вигукнув він, ледве переводячи подих. — Та це ж мій син! Хіба ви не бачите?

Татари відпустили їх. Ніколо Поло скочив з коня і міцно обняв сина.

— Як ти потрапив сюди? — бурмотів він. Важких думок як і не було. Випустивши сина з обіймів, він навмисне суворо сказав: — А ось і дядько Мафіо. Він турбувався за тебе! Привітайся з ним!

Судорожно стискаючи повід, Ніколо Поло одвів убік свого коня. Щоб якось вгамувати глибоке хвилювання, він до болю зціпив зуби.

— Ось ми й знову з вами, — промовив Марко грубим голосом.

Він розумів стан свого батька. Адже в нього самого серце в цю мить було сповнене такими почуттями, які важко було передати. До радості домішувався сум, на очах виступали сльози.

Поки Мафіо вітався з небожем, Ніколо підступив до капітана Матео.

— Дякую вам, Матео! Дякую! Ви врятували Марко!

Матео зніяковіло відмахнувся.

— Ви помиляєтесь. Навпаки, це Марко витягнув мене з смердючої дірки. Я ніколи цього не забуду. Клянуся вам, Ніколо Поло, що цього я ніколи в житті не забуду!

Ніколо недовірливо дивився на нього. Тимчасом татари почали виявляти нетерпіння. Вони хотіли знати, де ховаються розбійники. Татарський князь з Ормуса, розгніваний новим нападом на караван, наказав ватажкам двох сотень за всяку ціну розшукати розбійників. Напади караунасців завдавали відчутної шкоди торгівлі між Багдадом і Ормусом.

Татари вирішили докладно розпитати про все Марка й Матео в найближчій долині, де вони мали зробити привал. Скоро там уже горіло багаття, і Марко розповідав, яких пригод довелося їм зазнати за останні дні.

Коли Ніколо Поло дізнався про смерть Хасан-бека, він опустив додолу очі.

— Ми ставилися до нього несправедливо. Він був мужньою людиною, — мовив він. — Поранений, скинутий на землю, він все ще одбивався від розбійників.

— Тату, я бачив вашого коня. Він біг мені назустріч без верхівця…

— Батько під час бою упав з сідла, — сказав Мафіо. — Він убив одного розбійника і врятувався на його коні. Ми мчали день і ніч, щоб покликати допомогу.

Мафіо обернувся до брата.

— Тепер ти бачиш, Ніколо, що моя пропозиція була вірною. Було б безглуздо самим переслідувати караунасців.

— Марко ж зробив так, — гордо відповів Ніколо Поло.

— Мені аж страшно робиться, коли я думаю про це, — сказав Мафіо.

Марко чомусь пригадалась нічна розмова з Хаджі-Мухаммедом і Хасан-беком.

— Хаджі-Мухаммед живий? — спитав він.

— Так, живий. Він з нетерпінням чекає нас в Ормусі.

Шість чоловік сиділи довкола вогню. Неспокійні відблиски танцювали на землі, відбивалися у вузеньких, розкосих очах ватажків татарських сотень і поперемінно вкривали обличчя людей то червоними, теплими барвами, то похмурими, темними тінями.

Марко, виснажений напруженими переходами, заплющив очі і втомлено схилився набік. Ніколо Поло витяг ковдру і вкрив його. Матео теж ледве пересилював сон.

— Найкраще буде до ранку відпочивати, — сказав татарам Мафіо Поло.

Невдовзі всі поринули в глибокий сон. Тільки сторожові вогні горіли серед ночі, і вартові походжали навколо табору.

Немов хурделиця, ввірвалися увечері наступного дня татари в пристановище караунасців. Тих, що боронилися, вони безжально знищували. Полонені, зігнані докупи посеред села, повиносили з хижок усе награбоване. Потім їх, закутих у кайдани, прив'язали до коней.

Тимчасом венеціанці знайшли яму для в'язнів і витягли звідти тіло померлого Хасан-бека.

Поховали його в саду, між двома високими деревами. На захист від хижих звірів могилу прикрили важкими каменями.

— Ось де він знайшов собі спочинок. Ніхто його не знав, ніхто не любив. Віра його — не наша. Але він був мужньою людиною. Прощайте, Хасан-бек!

НАЙДОРОЖЧА І НАЙЧУДЕСНІША РІЧ У СВІТІ — ВОДА

Венеціанці залишили Ормус в час збору фініків, їхній маленький караван вирушив у супроводі Хаджі-Мухаммеда й загону джигітів. Сонце пекло немилосердно. Десятки років люди не знали такого жаркого літа. Ніколо й Мафіо Поло квапили погоничів. В Ормусі у них непогано склалися справи, і тепер вони мали намір якомога швидше поминувши Персію, за кілька місяців дістатися до великої караванної дороги на сході.

Вони їхали родючою рівниною на північ до міста Кірмана. Їх вів старий, досвідчений караван-баша Насреддін. Персидський купець розхвалював його, як найнадійнішу людину в Кірманському королівстві. Насреддін був низенький і худорлявий. Сонце й вітри глибоко покарбували його обличчя. Це була людина надзвичайної фантазії. Коли він говорив, всі зморшки на його обличчі оживали, і воно ставало то радісним, то сумним, то мудрим, то простодушним. В такі хвилини його очі під густими білими бровами наче доповнювали зміст його слів.

Марко любив розмовляти з старим.

— Країна, по якій ми їдемо, родюча, — говорив Насреддін молодому мандрівникові. — Але я б вам