Читати книгу - "Голодні ігри"

на пошуки Рути. Принаймні я можу дійти до того місця, де вона повинна була розпалити третє вогнище, і перевірити, чи не залишила вона там якихось слідів.

Перш ніж піти, я розкидала кілька листочків м’яти навколо нашого старого кострища. Ми зібрали ці листочки далеченько звідси. У разі, якщо Рута тут появиться, вона зрозуміє, що це знак, тоді як кар’єристам вони нічого не скажуть.

Менш ніж за годину я дісталася місця, де Рута повинна була розкласти третє багаття, й одразу зрозуміла, що щось пішло не так. Сухі гілочки були акуратно складені пірамідкою, але не підпалені. Рута приготувала все, але не повернулася сюди. Десь між другим стовпом диму, який я встигла помітити, перш ніж підірвала припаси, і третім багаттям Руту спіткали неприємності.

Я ще раз запевнила себе, що вона жива. Чи ні? А не міг гарматний постріл сповістити про її смерть рано-вранці, коли обидва мої вуха ще нічого не чули? Може, її світлина з’явиться сьогодні у вечірньому небі? Ні, я відмовлялася в це вірити. Її зникненню могла бути сотня інших пояснень. Вона могла заблукати. Наразитися на зграю хижаків. Або на іншого трибута, наприклад, Трача. Тоді вона була б змушена переховуватися. Що б не трапилося, я була майже на сто відсотків упевнена, що Рута застрягла десь між другим багаттям — і третім, незапаленим. Щось змусило її затриматися, пересиджуючи на дереві.

І я вирішила з’ясувати, що саме.

Було приємно нарешті щось робити після цілого дня бездіяльності. Я непомітно скрадалася серед дерев, ховаючись у їхній тіні. Я не помітила нічого підозрілого. Жодного сліду боротьби. Я зупинилась на якусь мить, коли раптом до мене долинув спів. Я підставила праве вухо, щоб переконатися, і знову почула цей звук. Переспівниця виводила коротеньку пісеньку Рути. А це означало, що з Рутою все гаразд.

Я усміхнулася й рушила у напрямку пташки. Та заледве ступила кілька кроків, як інша переспівниця підхопила ту саму мелодію. Рута співала для них, і то зовсім недавно. В іншому разі вони б уже тьохкали якусь іншу пісню. Мій погляд ковзнув угору по деревах, шукаючи бодай найменших ознак присутності Рути. Я прокашлялася і заспівала у відповідь, сподіваючись, що вона правильно витлумачить моє повідомлення, що зрозуміє: зі мною все гаразд і до мене можна приєднатися. Переспівниця підхопила мою пісню. І саме тоді я почула зойк.

Зойк дитини, дівчинки, ніхто на арені не зміг би видати такого звуку, окрім Рути. Я кинулася бігти, хоча й знала, що це може бути пастка, що, можливо, троє кар’єристів чекають на мене. Почувся ще один крик. Цього разу вона кликала мене на ім’я:

— Катніс! Катніс!

— Руто! — загукала я у відповідь, щоб вона знала, що я поблизу.

Щоб вони знали, що я поблизу. Можливо, цього буде достатньо, щоб привернути їхню уваги, адже все-таки я — та дівчина, яка нацькувала на них мисливців-убивць і якимсь незбагненним чином отримала одинадцять балів.

— Руто! Я йду!

Коли я вискочила на галявину, вона лежала на землі, безнадійно заплутавшись у сітці. Вона лише встигла простягнути руку крізь отвір і покликати мене на ім’я, коли гострий спис пронизав її тільце.

Розділ 9

Хлопець з Округу 1 помер перш, ніж устиг витягнути спис. Моя стріла влучила точно в ціль і глибоко засіла в його шиї. Він упав на коліна, і з уст його зірвався короткий стогін, він щосили намагався витягнути стрілу, але не встиг: захлиснувся власною кров’ю. Я вихопила наступну стрілу й, оглядаючись навколо, закричала:

— З ним був іще хтось? З ним був іще хтось?

Рута сказала «ні» кілька разів, перш ніж я її почула.

Вона повернулася на бік, її маленьке тільце скрутилося навколо списа. Я миттю відсунула вбік труп хлопця й витягнула ніж, щоб звільнити Руту із сітки. З першого погляду стало зрозуміло, що її рану вже ніхто не зцілить. Гострий наконечник списа глибоко засів у животі. Я підповзла ближче й безпомічно дивилася на Руту. Не було сенсу заспокоювати її, казати, що все буде гаразд. Рута не дурна. Вона простягнула до мене руку, і я вхопилася за неї, немов за рятівний трос. Так ніби помирала я, а не Рута.

— Ти підірвала харчі? — прошепотіла вона.

— Всі, до останньої крихти, — відповіла я.

— Ти повинна перемогти, — мовила вона.

— Саме це я збираюся зробити. Я переможу за нас обох, — пообіцяла я.

Пролунав гарматний постріл. Мабуть, він сповістив про смерть хлопця з Округу 1.

— Не йди, — сказала Рута і міцніше стиснула мою долоню.

— Звісно. Я залишуся з тобою, — мовила я.

Присунулася ще ближче й поклала її голову собі на коліна. Ніжно заправила за вухо її темне густе волосся.

— Заспівай мені, — мовила вона ледь чутно.

«Заспівати? — подумала я. — Що заспівати?»

Я знала кілька пісень. Хочете вірте, хочете ні, але в моєму домі також колись співали. І я співала. Батько підспівував мені своїм чудовим голосом — але відтоді як він загинув, я майже не співала. Тільки коли Прим хворіла. Я співала їй ту саму пісню, що й у дитинстві.

Співай. До очей підступили сльози, у горлі застряв клубок, але якщо така остання воля Прим, тобто Рути, то я повинна принаймні спробувати. Мені спала на думку звичайна колискова, яку співають на ніч голодним дітям. Гадаю, вона дуже стара. Вона родилася давним-давно в наших горах. Як сказав би мій учитель музики, її породило гірське повітря. Але слова в ній були прості й заспокійливі, вони обіцяли, що завтра буде краще, ніж сьогодні.

Я прокашлялася, проковтнула клубок у горлі й заспівала:

На казковому лузі під густою вербою

Застелю тобі ліжко м’якою травою,

Моя люба дитинко, засни, засни,

Хай насняться тобі казковії сни.

Заплющ оченята і руту знайди,

Вона вберігає від лиха й біди.

А я залишаюсь навіки з тобою,

Тебе огортаю своєю любов’ю.

Рута заплющила оченята. Її груди повільно підіймалися й опускалися. Я не витримала, з очей полилися сльози. Але я повинна була закінчити — заради неї.

На казковому лузі під густою вербою

Вкриє срібною місяць тебе пеленою,

Моя люба дитинко, засни, засни,

Хай насняться тобі казковії сни.

Заплющ оченята і руту знайди,

Вона вберігає від лиха й біди.

Останні рядки було ледь чутно:

А я залишаюсь навіки з тобою,

Тебе огортаю