Читати книгу - "Ностальгiя"

*

Дерева скинули з себе листя. Дерева зустрічають холоди голими. Лише сосна в зеленій глиці.

Свинцево бубнявіють хмари. Чи міг я колись подумати, що так дожидатиму снігу? Я не люблю зими. Не люблю морозів. І от мушу їх виглядати.

* * *

Заходила Оля.

— А накурено! — замахала руками на дим. — Не кімната, а газова камера. Побачивши, що я за роботою, швидко пішла. Мені здалося, що вона хотіла щось сказати, але не сказала. Що?

* * *

Сьогодні я поставив крапку. У таких випадках здебільшого кажуть, що лишилося почуття невдоволення написаним. Але я задоволений. Принаймні зробив що міг і не кривив душею. Це — моє.

* * *

Сергій підвіз мене до редакції районної газети. Я зайшов і відчинив двері, за якими стукотіла машинка. Друкарка мені сподобалася (тут я дещо забобонний).

— Мене звуть Миколою, а вас Танею чи Наталкою? — спитав я, користуючись методом Стаха.

— Не вгадали, Олею, — сказала вона, мружачи розумні зелені очі.

— Дуже приємно. Розумієте, Олю, мені треба негайно передрукувати сторінок шістдесят тексту.

Вона взяла рукопис, подивилась на почерк і сказала.

— Негайно не зможу. Днів за п’ять.

— Дякую, серденько.

Коли поверталися до села, Сергій пригальмував перед містком і кивнув на шашличну під скелею.

— Може, зайдемо до Ашота? Відзначимо твою…

— Вдома, — сказав я.

* * *

Холодно. Я розтопив грубку. Немає тяги, і дим вертається в хату. Він теж холодний, дим. І на душі зимно.

Пора з усім прощатися. З усім, усім… Так рано вечоріє. Що тебе може зігріти? Хіба що давня-давня казка. І я розповідаю Петрусеві казки.

* * *

І все-таки я люблю передзимовий ліс, може, навіть більше, аніж літній. Люблю його їдкі тумани і прілу пахощ. І сосновий бір о цій порі мені миліший. Неначе рідний, мій.

Гарно заблукати у такому лісі. Пуститися берега тому, що перед тобою ні стежки, ні неба, ні дерева, ні куща, а тільки… її очі.

* * *

Зустрів Горобця. Привіталися. У мене до нього ні крапельки зла. Навпаки, з’явилась якась симпатія. Чи співчуття? Жаль бере, як згадаю той «розстріл». Усе тут пов’язане з нею.

Дика самка… Ніколи не розгадаю цієї таємниці.

* * *

Вона подала мені товсту теку з чотирма примірниками машинопису.

— Думаєте, це хтось надрукує? — дивилась на мене чи то розгублено, чи трохи злякано.

— А що — так погано?

— Та ні, непогано, але…

— Це ж сценарій, Олю.

— Я розумію.

— Тепер можна писати про все.

— Та можна, наш редактор теж так каже. Потім усе пограмузля хлопцям, а мені сиди передруковуй.

— Лука Лукич? — зопалу спитав я.

— Ой, ви його знаете? — знітилась Оля.

— Знаю, — сказав я і, щоб заспокоїти її, постукав зігнутим пальцем по столі.

* * *

Сьогодні, 28 листопада, пролетів перший сніжок, власне, й не сніг, а так — чи крупа, чи пороша. Окидь, яка відразу ж і танула.

Я сидів за столом, вичитував рукопис, коли в хату вбіг захеканий Петрусь. Він щось затискав у кулачку, і я подумав, що відігрів якогось жучка або знайшов жолудя.

— Диви, диви!

Петрусь розтулив долоньку, і я побачив на ній лише мокру цяточку.

— Що це? — спитав у нього.

— Сніжинка… була… Нема.

Бідний малий. Невже і він занудьгував за Києвом?

Що ж, поїдемо. Пора.

* * *

Я виконав волю Настасі.

За день до від’їзду востаннє поплив до острова.

Зупинився під руслом, між самотньою сосною і очеретяним коридором — на тому місці. Дістав дві александритові сережки. Було хмарно, і вони налилися темним ожиновим світлом. Я опустив їх у чорну осінню річку…

Потім поплив до села. Коли озирнувся, то острів оддалеки здавався зовсім голим, а безлисті дерева на ньому скидалися на білі скелети.

3

Це була його остання ніч у цій хаті — темна й німа, як підводдя зимової річки. І так, як під водою, у вухах зумрів тонесенький комариний свист; він наростав і вищав, аж поки зробився таким тонюнім, що тріснув, наче струна.

Що-кот-кот-ин-слід, — покотився горіх по горищу. Горіх, якого там не було.

Хто ти?

Докучало безсоння, і ніч страхала його: боявся не темряви, а себе. Він подовгу дивився в пітьму, дивився — немов у дзеркало, гостро відчуваючи своє єство, адже ніч облягала видиме окові, тому зіркішим ставало нутро. Дивитися в темряву — це дивитися в себе або бути сліпим.

І він дивився, і бачив червону кулю, бачив на ній невигойний рубець, що знову ятрився, — це була туга. Туга не за тим, чого немає, а за тим, що є. Тим і страшна, що без надії на вибавлення.

Це я, це я, — казав він собі.

Хто я?

Сирота?

Блудний син?

Пасинок?

Ізгой?

Чи людина, котра вже перейшла ту межу, за якою не прагнуть щастя, а шукають втечі од лиха.

Він увімкнув світло. Годинник показував чверть на третю. Микола запалив сигарету, і дим відсирілого тютюну теж здавався йому гірким і холодним, як осінній туман. Курив і дивився у вікно, до якого тислася ніч — глуха водяна глибина. Коли вогонь обпік йому губи, підійшов до грубки, відхилив затулку, кинув у попіл недопалок і раптом почув, як щось легенько стукнуло в шибку — так, ніби гілка, розгойдана вітром. Але ні вітру, ні дерева під вікном не було.

Почулося? Ні, шибка, нещільно пригнана до рами, ще й досі тихесенько бринить.

Він напружився, чекаючи, що стук повториться, проте за вікном і в кімнаті стигла камінна тиша. Мабуть, нічна пташка черкнула крилом. Такий звук можна почути, коли сидиш уночі біля небіжчика, тоді кажуть, що то вилетіла душа померлого. Знаєш, що до освітленого вікна злітається мошва, на яку полюють нічні птахи і часом зачіпають шибку крилом, однак у годину жалоби немає діла до мошви і до птахів — думаєш про безсмертя душі.

Але ж зараз біля його вікна ні вітру, ні дерева, ні комашини. Хто постукав до нього глупої ночі?

Микола зодягнувся і вийшов нй ґанок.

Нікого.

Ніч. Німота.

Він знав, що так буде.

Холод обняв його за плечі. Микола вернувся до хати, вимкнув світло і знову ліг.

То не вона, казав він собі, то навіть не пташина, спи. Але ж хтось постукав у шибку? Хто? Чия душа?