Читати книгу - "Ностальгiя"

Може, то лиховісний див, що з’являється у подобі птаха?

А то… світло… на тому місці, де вона роздяглася тієї ночі. Це вже сон, це домовик у білому, не лихий див, а добрий домовик, адже він мусив бути у твоєму домі. Хто ж, як не він, поставив драбину біля повітки, щоб ти заглянув у ластовине гніздо? Бачиш, які зажурені в нього очі: завтра ти поїдеш, а куди подітись йому? Він домовик, але власного дому не має, він живе тільки там, де є господар. Чуєш цей молитовний голос?

Минуть хвороби, минуть переслідування, минуть муки, минуть біди, минуть смутки, минуть сльози, минуть образи, минуть рани, минуть глумління, мине голод, мине спрага, мине нагота, мине убозтво, мине каліцтво, мине сліпота, мине німота, мине кривоногота, минуть труди, невчаси, неспокої, мине усяке лихо.

Усе мине, чоловіче, для тебе, бо ти смертний.

А що робити мені, вічному? Для мене ніщо не минає.

І туга моя вічна.

І без надії на зцілення.

4

Падав сніг. На Київ падав сніг — ще нетривкий, благесенький, боязкий, але ж сніг, білий сніг. Сіявся на Хрещатик, на золоті бані, на Байковий цвинтар, на дерева, асфальт, людей.

Сіявся на вокзал, який зовні був схожий на шолом велетенського витязя, по шию вгрузлого в землю.

Серед юрмищ і метушні вокзал упізнав знайомого чоловіка з хлопчиком і вирізнив з гамору його тихий голос:

— Здрастуй, Вокзале. Як ся маєш, як тобі цей сніжок?

— Він легкий і теплий, як лебединий пух.

— Ти не забув мене?

— Ні. Я все пам’ятаю.

— Вокзале — моє ти пристанище, берег і гавань, де в базарнім азарті сплелися жовте, зелене і голубе.

І скільки б тебе не били ногами,

Все одно я люблю і цілую тебе.

В цьому шумі і гаморі поїздів

Щось прощальне, пекуче, як дзвін.

Сльозою в вікні розпливається Син,

І більше до Неї не вернеться Він.

До тебе з чемоданами, квітами —

як на перше побачення,

До тебе — дощами траурних телеграм.

Ти приймаєш мене, як безбатченка,

Вокзале, пробач, що я ніч в тебе вкрав.

Ти стоїш, кам’яний, із сумними очима таксі,

Ти вдивляєшся в світ, в кілометри розлук.

І самотність твоя, як на рану сіль,

Пече мене жалем твоїх прозорих рук.

На зупинці таксі чоловік із хлопчиком стали в чергу. Малий відійшов убік, знайшов смужку незатоптаного снігу і пальчиком намалював сонце.

— Тепер снігові тепліше, — сказав він.

Чоловік усміхнувся. Він згадав, як багато років тому стояв на одній із тихих вуличок у центрі Єревана і спостерігав за маленьким хлопчиком, що крейдою малював на тротуарі сонце. Поруч зупинився старий з великою сивою головою. Він зачудовано дивився на крейдяне коло з рисочками променів, потім прошепотів:

— Найбільше диво у світі — це сонце. Найбільший художник — дитина.

То був Мартірос Сар’ян.

Микола з Петрусем сіли в машину.

— Куди? — спитав таксист.

— Спершу на Брест-Литовський, до кіностудії.

Машина покотила на Саксаганського, потім виїхала на майдан Перемоги, і Петрусь упізнав кулясту будівлю.

— Цирк! Цирк! — вигукнув він.

Цей молодий водій був меломаном — увімкнув магнітофон і мовчки слухав скандинавів, які експортували світові англомовні пісеньки про кохання і гроші. Зараз вони були в ціні, ці зворушливі, професійно зроблені пісеньки.

— Зоопарк! Зоопарк! — знов закричав малий.

Невдовзі машина зупинилася біля студійної прохідної.

— Хіба це наш дім? — спитав Петрусь.

— Ні, мені треба сюди зайти.

— Я з тобою.

Микола взяв білу течку і рушив до прохідної разом з Петрусем. Дорогу їм перепинив вахтер.

— Вам куди?

Зараз почнеться: документи, дзвінки, пояснення, перепустка… Сказати, що до Олександра Петровича? «Якого?» — спитає він. «Довженка, — відповім я. — Того, що пошкодував кілька метрів плівки для вождя[18], того Довженка, що просив у Києві одну-єдину кімнатку з віконцем на Дніпро, але не допросився».

Микола сказав інакше:

— Мушу негайно віддати цей рукопис. І зразу вийду, он чекає машина.

Таксі біля прохідної справило враження.

— Пройдіть, — сказав вахтер.

Довженків сад. Стояв у першому сніжку, немов у цвіту.

Вони перетнули просторе подвір’я, Микола сказав:

— Ти тут погуляй хвилину, я зараз вийду.

Він піднявся на третій поверх, пройшов довгим темним коридором і завернув до канцелярії. Зареєстрував сценарій, лишив його і швидко пішов назад, мимоволі кинувши оком на знайомі двері і знайому табличку на них:

ГОЛОВНИЙ РЕДАКТОР ОБ’ЄДНАННЯ

Л. Я. КОЖЕВНИК

Микола пришвидшив крок, ніби боявся, що двері зараз відчиняться, його покличуть і стануть пояснювати, яким повинен бути сучасний кіногерой. Він майже побіг і вже на східцях мало не збив із ніг Білоножка.

— Приві-і-іт! — зрадів Білоножко і трохи не кинувся Миколі на шию. — Де ти пропав?

— Стажувався у Голлівуді.

— «Десятка»! — Його манюні випуклі очиці світилися, як лампочки кишенькового ліхтарика. — Написав?

— Написав.

— А я вже боявся, що ти запізнишся. Шукав тебе, дзвонив у видавництво…

— До Луки Лукича? — зіронізував Микола.

— О, та ти ще нічого не знаєш! Лука Лукич пішов угору, тепер, він знаєш аж де? — Білоножко ще дужче випнув очиці й пустив їх під лоба.

— А Кожевник? Як могло статися, що й досі не пішов на підвищення ваш Кожевник? Такий вільнодум, і раптом засидівся.

— Ще піде. Льоня сміливий хлопець.

— Звичайно, мусиш бути сміливим, коли цього вимагають згори. Сміливість зі страху, еге? Найлегше мінятися бюрократові і лицеміру. Хіба ні?

— Хай, — махнув рукою Білоножко. — Аби не заважали працювати. Тепер можна дихнути. У мене он вийшов новий фільм, який раніше б… Ти не бачив?..

— У співавторстві?

— Так, але фільм гострий, раніше б…

— Вибач, — сказав Микола, — мушу бігти. Там унизу чекає малий.

Він рушив униз, потім нараз зупинився й спитав:

— А як Іван Васильович?

— Який Іван Васильович? — не зрозумів Білоножко.

— Миколайчук. Зняв новий фільм?

— А-а-а… Ні. — Білоножко похитав маленькою голівкою. — І вже не зніме.

— Чому?

— Хворий Іван. Невиліковно.

— Як? — похолов Микола.

— Так… Помирає Іван.

— Що ти верзеш? Ти!.. Дрантя.

— Це правда, — не образився Білоножко. — Він у лікарні. Але… надії нема. Помирає Іван.

Миколі забило подих. Вийшов надвір, хотів набрати повітря й не зміг — повітря не було. Він