Читати книгу - "Повiя"

карти слались, падаючи на стiл, та шуршали на зеленому сукновi.

- Раз! - мовив Книш, роздивляючись свою карту.

- Два, - тихо обiзвався Рубець.

- Три! - випалив Селезньов.

- Бог з вами! Берiть, берiть! - загомонiли Книш i Рубець. I знову стало тихо.

- Семь черва! - гукнув Селезньов.

- Вiст! - сказав Книш.

- Пас! - обiзвався Рубець.

- Одкривайте!

Рубець розгорнув на столi карти.

- Без одной! - скрикнув Селезньов, розгортаючи i свої. Книш почервонiв i зозла кинув колоду, а Селезньов, здаючи, усмiхався. Тим часом у хатах засвiтилось. Веселенько заблищали огоньки у розчинених вiкнах, забiгали по стiнах тiнi, заметушились по хатах люди.

- Мар'є! Ти вже сьогоднi, пожалуста, не заходь нiкуди, - мовила Пистина Iванiвна, стоячи на кухонних дверях, до бiлолицьої молодицi з чорними очима, що стояла перед умазаним у стiну дзеркальцем i вив'язувала голову шовковим платком. - Бо, бач, понаходили… Треба хоч жареного їм поставити.

Мар'я затихла, слухаючи. Се зразу - рвонула платок з голови i швиргонула його на лаву. Чорне блискуче волосся як хмiль розкотилося по її плечах, по виду. Пистина Iванiвна мерщiй сховалася в кiмнату.

- Се чорти його батька зна! - гукнула Мар'я, прибираючи волосся з-перед очей. - Се каторжна робота! I вiдпочинку тобi нiколи немає. I до обiду роби, i пiсля обiду роби ще й на всю нiч становися коло печi. Хай його поб'є лиха година! Хiба я наймалася на таку роботу? Вони гуляють, бенкетують, а ти роби! Не буде сього: не хочу.

Смутна та сердита опустилася Мар'я на лаву. Розпатлану й засмучену застала її Христя.

- Чому се ви, тiтко, не збираєтеся? - не знаючи нiчого, пита у Мар'ї.

- Збирайся!.. Хiба за тими чортами зберешся куди-небудь? - гукнула Мар'я, i її очi аж свiрконули з-пiд чорного волосся. - Коли б днi були удвоє бiльшi, нiж е, то й то б їм мало. I вночi не спи, i то - роби!.. Се - мученька тяжка! се - каторга гiрка! I пiднесло мене, дурну, сюди служити! I пораяли лихi люди, щоб їм добра не було! - сюди найнятись! I послухала я їх, необачна голова!

Христя тiльки витрiщилася на Мар'ю. Чи давно вона була в кухнi, - Мар'я любiсiнька-милiсiнька була, збиралася кудись iти, вимивалася в милi, розчiсувала свої кучерявi коси i пов'язувала голову, - як от уже простоволоса и сердита сидить тепер.

- Що ж там таке? - тихо спиталася вона в Мар'ї.

- Що таке? - гукнула Мар'я. - Ота бiла киця - прийшла та ще й просе своїм кошачим голосом… О, лукава змiя!

- То коли вам так треба - хiба я не справлюся за вас? - мовила боязко Христя.

Мар'я зразу затихла. "А справдi, - думалося їй. - Христя однак нiчого не робить. Хiба вона не справиться за мене бiля печi?" Щось тепле i одрадне її серце залоскотало, по блiдому личку, у чорних очах заграла-забiгала тихая радiсть.

- Христе, голубко! - замовила вона ласкаво. - То ти справдi перемiни мене сьогоднi. Так нужно, так нужно! А баринi скажеш, що ти за мене усе поробиш. - Вставши, вона знову взялася за платок.

- То я, коли хочете, зараз пiду i скажу, - питається Христя.

- Як хоч, - одказала Мар'я.

"А що, як розприндиться наша киця?" - зразу ударило її в голову. Вона мала зупинити Христю, та та уже окрилася в кiмнатах… зиоиу досада ущипнула її за серце. "То б вона пiшла, а там як хотять: хай собi правляться, а то ще вискочить та бучу зiб'є… Уже ж що буде - те й буде, а вона пiде!"

На дверях знову появилася Пистина Iванiвна.

- То йди собi, Мар'є, коли хоч; Христя обiщає за тебе бути, - сказала i зачинила.за собою дверi.

Наче сонце засвiтило i вигрiло: так стало ясно та любо у Мар'ї на серцi й на душi!.. "Ся Христя добра людина, - думала вона, - товаришка… Як усе наладила любо та мило, без гуку того, без крику".

- Я вже тебе, Христе, колись десять раз перемiню, - обiцяє Мар'я, коли Христя вернулася в кухню.

- Та що ж тут таке? А коли вам треба йти… Коли вас там хто жде? - каже Христя.

- Ох, жде! - зiтхнула Мар'я. - Чи так-то мене жде, як я, дурна, мучуся? - i, усмiхнувшись своїми чорними очима, попрощалася й пiшла.

Христя зосталася сама. "Чудна ся Мар'я! - думалося їй. - Куди се вона?.. Кинула чоловiка, кинула господарство, щоб у наймах вiк свiй скалатати! Чудна… От уже справжня городянка… Ще як уперше я її стрiла у Йосипенкiв, вона казала, що городянкою була, городянкою i пропаде… Отак i скалатає свiй вiк молодий… Ну, а потiм? Як старiсть та немiч вiзьмуть своє? Коли робити не здужатиме, що тодi?.. Знову до чоловiка вертаться?.. А як чоловiк не прийме?.. До жида у найми - воду носити, жидiвськi смiтники ворушити?.." Христi не раз доводилося бачити жидiвських наймичок - обiдраних, обiрваних, безносих, кривоногих… Страшно глянути на їх! А вони - неначе їм i горя нiякого немає - гугнявим охриплим голосом перегукуються, жартують, усмiхаються… "Невже i Мар'я дiйде до того?.." Христя аж струснулася… "Не доведи, господи!" Вона сама не знає, чого ся Мар'я так їй полюбилася. Щось рiдне, щось добре вона почуває у їй. З першої стрiчi вона зразу прикувала Христю до себе. Iдучи найматись, Христя страх як бажала стрiнути де-небудь Мар'ю. А от же й випало: не тiльки стрiла, а вмiстi прийшлося й служити. Як Христя зрадiла, коли перш всього у чужому дворi стрiла Мар'ю. Так би й кинулась їй на шию, коли б Мар'я зразу була признала її. А то Христя здоровкається, а Мар'я, мов чужа, дивиться на неї. Коли, розговорившись, Христя сказала, що знає її, бачила там-то, Мар'я тодi тiльки згадала…

- I вам не шкода було кидати свого добра? - спитала Христя.

- Анi капельки, - одказала Мар'я спокiйно. - Хiба воно моє? - додала ще спокiйнiше.

"Чудна твоя, господи, воля!" - подумала Христя i прийнялася в печi розтоплювати.

Недовго Христi прийшлося простояти коло печi, не довго правитись. Сама скора, та й дрова - не солома, - хвилинкою страва поспiла. I подавати б, так З саду одно доноситься: раз, два, три! - ознака, що ще не переграли у карти.

- Накривай на стiл, Христе, бо вже швидко скiнчать, - сказала їй Пистина Iванiвна.

Христя накрила i чимало ще дожидала у кухнi, що ось