Читати книгу - "Прибутні люди"

class="book">—Статковитих хапають, — сказав ґазда. — Тих, що не здолали контигент.

Два «москалі» й виконавець ускочили на подвір’я Косовських, почали гріти прикладами в двері. Засвітилося в хаті, рипнуло в сінях. А невдовзі виводили вуйну Стефу із вузликом і малям на руках.

—О Матіночко Бо-ожа! Куди ж вони її стражденну з малим дитям серед зими… — зойкнула вуйна Ганка й поривалася бігти вниз, на вулицю.

—Ти куди?! — крикнув Батіг. — Ану вернись. Вони ж і тебе схоплять, ти що? Моли Бога, аби нас минули.

Облавники пробігли повз стежку Батогів і завернули через два обійстя до статковитого ґазди, звідти скоро донеслися жіноче голосіння, дитячий плач і різкі, грубі окрики чужинців:

—Жівєй! Шевєлісь!

Скоро зігнали цілу юрму людей, розсадили на санях. Отець Іван широко перехрестився, щось почав говорити до нещасних, але його тут же люто шарпнув кремезний червоноармієць у довгій шинелі й кирзових чоботях. Отець Іван оглянувся до нього. Кремезний показав дулом автомата на сани. Священик став у санях на коліна, усе ще не надіваючи шапки, гукнув:

—Прощавайте, брати і сестри! Моліть Бога за наші душі і за Україну! Хай хранить вас Господь наш Ісус Христос!..

Ударили коней. Сани рвонулись, пішли затоки. Отець Іван упав навзнак, на руки рідним. За передніми саньми рушила й уся валка. Заголосили люди в санях і ті, що лишалися в селі, стояли коло розчинених брам і за тинами.

24

А вдень колодничани побачили, що село оточене гарнізоном. На всіх згірках, по дорогах і стежках червоніли погони й петлиці, кололи зір чорні автомати. Стояли мертво застави й нікого не випускали з Колодниці. Зібрався один ґазда в поле по солому, доїхав до розп’яття на розстані, завернули ще й пригрозили коней відібрати, якщо попробує в іншому місці поткнутися.

Шатнулися селом активісти із солдатами. Двоє повернуло й до Батогів, піднімалися, сковзаючись на слизькій стежці, голосно перемовлялися між собою, кленучи погоду й крутизну, на яку виперло цього ґазду. Василько вскочив до хати й сказав вуйкові та вуйні про непрошених гостей.

—Ну от… І по наші душі прийшли облавники… — попіснів Батіг.

—А нас за що? Ми ж здали весь до граминочки контигент, — промовила вуйна. Вона вибирала зі скрині одежу й зв’язувала її у вузол.

І ось вони увійшли без стуку в двері, стали коло порога, не вітаючись, не скидаючи шапок.

—Збирайся, Батіг, до сільради, — сказав висловусий виконавець, луплячись зеленкуватими очима поверх голів господарів кудись у стелю, наче сліпий.

—Чого збиратись? — спитав Батіг.

— Там узнаєш.

—І жівєє! — клацнув затвором солдат.

—Та чого він має йти, можете ви по-людськи сказати? — обурилася вуйна. — Може ж йому треба на дорогу що зготовити?

—Не треба, — похитав головою виконавець. Він усе ще дивився в стелю.

Ґазда Юрко зодягся, за шапку та й пішли. Вуйна і Василько й собі вийшли надвір за одним рипом. Село, мов потривожений мурашник. Вулицями все сновигали активісти із червоноармійцями при зброї, заходили на обійстя, виводили ґаздів і гнали поперед себе до сільради.

—Яку лиху годину вони ще задумали на нас? — бідкалася вуйна. — Арештували наших ґаздів чи що? Он і старих погнали. Нікого не милують, москалі прокляті. Обклали нас із усіх сторін, як тих вовків.

По згірках, по стежках, на межі, де Василько влітку пас худобу, походжали солдати, червоніли здалеку погонами. Один приклав до очей бінокля й дивився сюди, на дворище Батогів. Василько відчув на собі важкий чужий погляд і одвернувся від гадючих скелець.

—Чого їх зганяють. Не можу прикласти ума, — губилася в здогадах вуйна.

—А давайте, я катну зараз туди на розвідки, — сказав Василько.

—І справді, Васильку, сходи. Ти малий, проскочиш. А як зупинятимуть, слухай, бо ще підстрелять. Спитають, куди йдеш, кажи — до батька. Мати, мов, послала.

Василько спустився на вулицю й неквапно пішов до сільради, з незалежним виглядом минаючи зустрічних солдатів. Приліпився ззаду до низенького солдатика в довгій до п’ят шинелі, що разом із активістом конвоював якогось молодого вуйка. І так вони всі четверо зайшли до сільради, в передню простору кімнату-почекальню, повну стривожених, розбурканих вуйків. У почекальні було немилосердно накурено тяжким ґаздівським самосадом.

Вуйки щільно сиділи й стояли, хто підперши одвірки й підвіконня, а хто просто серед почекальні. Гомоніли притишено, кожен гурток про своє, а все це зливалося до купи одним вібруючим гудінням, і годі було щось тут добрати в цьому гомоні. Час від часу одчинялися двері до кабінету голови сільради, звідти виводили ошелешеного, упрілого вуйка з настовбурченими вусами й очима, супроводжували до сіней і здавали там солдатові, який стояв при зачинених дверях у темну комору. Солдат одчиняв двері до комори, і звідти, наче пара з-під паровоза, пахкав клубами тютюновий дим. Конвоїр штовхав вуйка в потилицю, і той зникав у чорній безвіконній пащі комори, яка зустрічала нового побратима по нещастю збудженим гомоном невидимих вуйків. А в кабінет у цей час викликали когось із тих, що гнітились у почекальні.

—Так вони нас усіх туди в холодну, мов пов’язаних курей, повкидають.

—Нічого. Гуртом зігріємось. Треба тільки стояти на свому і всьо. А як заженуть у колгоспи, буде нам амінь, як і східнякам оно. Попідтинню підемо з голоду пропадати.

Декого виводили з підбитим оком, із розквашеним носом. Кабінет голови сільради раз по раз бубнявів жахним криком мордованої тварини, після чого чулася брудна лайка, випалювана скорою чужинецькою мовою.

Раптом із комори почали гріти в двері.

—Чєво нада?! — строго спитав конвоїр.

—Одчини, пане-товаришу, дай на сторону сходити, — придушено простогнало з комори.