Читати книгу - "Ефект Ярковського. Те, котре – холод, те, яке – смерть…"

Ти б знав, що не можна випускати у світ отруту, якщо ти не зробив ліків від неї. І ти ніколи, за жодних обставин, не продавав би своїх творів таким ідіоткам, як та Балтерова небога, а мав би справу зі справжніми правителями сього світу.

– Такими, як ви?

– І ще крутішими. З тими дядьками, які тримають всю цю планетку отак от, – Осинський підніс під ніс бороданеві стиснутий кулак. – Зрозумів?

– Я до ваших послуг.

– Іди ти… разом зі своїми послугами. Твоїми послугами лише щурів труїти.

– А ви так добре розумієтесь на трунках.

– Завдяки тобі, шакалюго, розуміюсь. Ти мене змусив. Твоєю гидотою отруїли мою дружину, мати моїх дітей. Конкретно в тобі я розчарувався.

– Тому що я не зробив протиотрути?

– Тому що ти не майстер, а партач, самодєлкін, гандон штопаний… – Осинський відсьорбнув чаю. – Ненавиджу. Я думав, що зустріну великого посвяченого, а зустрів повне фуфло. І в тебе є лише один спосіб змінити мою думку про тебе.

– Який? – смикнувся бородань.

– Знайти того майстра, що створив другу отруту. Ту, яку замовив Лепрекон.

– Хто? – не зрозумів Дмитро Дмитрович.

– Сахневич. Знав такого?

– Чув. Він бізнесмен… був бізнесменом.

– Гівнюком він був, прости Господи. І помер як гівнюк – наступив на власні граблі.

– А це точно він замовив?

– Точно, – зітхнув Осинський. – Точніше не буває… Це він був замовником, однозначно. Мої люди знайшли одну дуже цікаву проплату з його секретного рахунку – сто тисяч євро. Датована вона шістнадцятим квітня минулого року. Гроші пішли дуже хитрим шляхом і, врешті-решт, впали на банківську картку якогось кіпрського бомжари, що спився й нині тихо-мирно лежить на цвинтарі під простим цементним надгробком. Я навіть маю фото того надгробку. І я так думаю, що той бомжара не від цирозу помер, а ще від одного шедевру великого майстра. Від отрути, яка уражує печінку точно з тими ж симптомами, що й в цирозу. Точність – ознака майстерності.

– Сто тисяч євро? – недовірливо гмикнув бородань. – За дозу трунку? За піпетку розчину?

– Дивуєшся, самодєлкін? А ти не дивуйся, тут все врівноважено. Істинним майстрам так і платять, тому що шедеври дорого коштують. А знаєш, чому вони так дорого коштують? Тому що вони найкращі в світі, а все найкраще має найвищу ціну. Якби мені сказали: ось найкращі в світі сигари, їх курять Ротшильди з Рокфелерами, але коштують вони сто косих за коробку, я б дав сто тисяч. Я б і двісті тисяч дав. Тому що куріння таких сигар зробило би мене членом найкрутішого на планеті сигарного клубу. Воно б дало мені найвищий рівень спілкування. Рівень вирішення питань. Так само нові «ферарі» продаються не в салонах, а лише за клубними рекомендаціями.

– Значить, Сахневич був членом елітного клубу отруювачів?

– О! Просто в десятку, Дімоне. Ти ж не проти, щоби я називав тебе Дімоном? От і добре. Нарешті ти почав щось торопати, – Осинський поплескав бороданя по плечу, той ледь скривився; під одягом також не бракувало синців. – Навіть якщо такого клубу в реальності й не існує, позиція замовника суперотрути підняла Сахневича до висот небесних. Він став клієнтом істинного майстра. Він прилучився до однієї з центрових таємниць. Сподобився. Оце мене й бісить. Якийсь там Толік Сахневич, гадюшний підкаблучник і дрібний шахрай, вийшов на такий рівень. За які такі заслуги? Чому істинний майстер зійшов зі свого трону назустріч цьому виродкові, га? Не знаєш. І я не знаю. А дуже хочу знати.

– Може, тому, що він був чоловіком Пшеладовської?

– Як версія годиться. Вісім балів з дванадцяти. Навіть дев’ять. Майстер може бути шанувальником оперного мистецтва. Він міг проявити слабкість. А є, Дімоне, ще крутіша версія: Сахневич лише платив, а замовляла особисто примадонна. Ця версія мені страшенно подобається, але ніхто, окрім самого майстра, ані підтвердити, ані спростувати її не зможе. І Лепрекон і його благовірна вже у пеклі. Але мої люди цю версію перевіряють, відпрацьовують усі підозрілі контакти Пшеладовської в останні місяці перед тим восьмим травня. Трудомістка операція, направду.

– Я буду вам помагати.

– А куди ж ти дінешся, чортику? – розсміявся Осинський. – Ще й як будеш… Одне тобі в мінус: ти, Дімоне, дєшовка. А ну ще раз скажи нам, за скільки ти продав Ілоні свою смердючу калатанку? За скільки, ну?

– За триста п’ятдесят баксів.

– І хто ти після цього?

– Мені гроші були потрібні. В мене валютний кредит.

– Чуєте? В нього кредит!

– Ви не розумієте.

– Який смачний чай, – Осинський зняв кришку, понюхав вміст чайника. – Шедевр. Це твоя Валентина його заварювала? – звернувся він до старшого охоронця.

– Як завжди.

– Я їй за цю заварку даю премію, – власник «Адміралу» вийняв з кишені купюри, відрахував кілька з них і кинув охоронцеві. – Триста п’ятдесят баксів. Щоби от цьому жлобу, – він плеснув чаєм в обличчя бороданеві, – стидно стало.

Тієї миті, коли чай, заварений Валентиною, обшпарив Дмитра Авдієнка, тіло Ярковського уперше після катастрофи розплющило очі. Вони побачили (радше віддзеркалили) брудну стелю окремої палати Другого обласного психоневрологічного диспансера, крапельницю з розчином глюкози і Северина Солтиса, що сидів на краєчку ліжка у своєму незмінному пом’ятому плащі. Якби Ярковський у цю мить міг дивуватись, він би здивувався.

– Погано тобі, знаю, – сказав Солтис. – Навіть снів не можеш бачити. Будемо щось робити з тобою. От послухай, для початку.

У руці Наставника з’явились навушники. Він одягнув їх на Ярковського, приєднав до смартфону, що лежав поряд, на тумбочці. Щось перемкнув в апараті.

– Ось так, слухай… Це правильні звуки, лікувальні. Спочатку там будуть такі мажорні дзвіночки, а потім ревтимуть слони. Багато хто не розуміє справжньої цінності ревіння слонів. А між тим, воно дуже позитивно впливає на психіку. Дивовижна річ, і ніхто не знає, чому воно так. Певно, це в нас закладено від часів дуже давніх. Відтоді, коли наші далекі-далекі предки блукали африканськими саваннами й зустрічали там слонів. Здоровенних таких слонів, удвічі більших за теперішніх. І от уяви собі: слоняче ревіння вмикає замкнені у підсвідомості родові спогади, а з ними й механізми відновлення психіки. А потім ти почуєш взагалі чудову штуку. Індійські містики називають таку музику «нада» – первісний звук. Індійці, аби ти знав, страшенно досвідчені у музичній справі. Вони ще у давні часи дослідили, що найбільш могутні ноти можна витягнути з тих продовжених життєвих звуків, котрі виникають не в горлі, й навіть не в легенях, а десь там у нашому череві, поряд з нижніми чакрами. Там зароджується звукова сила. Ці могутні ноти, як повідано було пророкам Калінги, приналежні до