Читати книгу - "Штани з Гондурасу"

Астраущенко. Після ідеологічної травми почала ворожити. До речі, вона сказала, що вас чекає «казьонний дом». Бо нібито ви правдами-неправдами хочете стати головним електриком світу. Замість «великого Ілліча». Але нічого у вас не вийде. Контакту з нашим суспільством у вас не буде. Бо ваша система має три проводи, а наша лише два…

Зостаюсь з достоїнством!

Гаврило Хутір Мозамбік Місяця листопада року 1991-го

Посланіє
Генеральному Президенту

Найпредостойніший пане!

Громадськість хутора Мозамбік прилипла носами до телевізорів і вухами до радіоприймачів. Особливо в ті дні, коли ви приймали оту «бойову сімку» із Заходу. Що приїхала відбирати борги.

Як-не-як Україні приписують дванадцять мільярдів. І не наших, дерев’яних. А інвалютних. Себто доларів. То нашому Мозамбікові, зачуханому хуторові на терені України, також доведеться розкошелюватися.

Фуражир свиноферми Онисько каже:

— Я не можу второпати, хто їх брав і куди дівав?

З цього приводу у нас на фермі відбувся брифінг.

Сашко Гусак заявив категорично:

— Усе заграбастали комуністи! І проциндрили.

Комуністка у відставці Задеричобіт спитала:

— Котрі? Ті, що керували, чи ті, що працювали? Бо я ось усі мільйони ховаю отут… — і показала на свою недипломатичну половину. — І спідницю оту плюшеву купила на долари. І куфайку. І хату руберойдом покрила за долари. І козу купила. І хамсу тридцять років їла. І бурячиху пила… Усе за валюту…

Сторож свиноферми дід Тимоха закликав до консенсусу:

— Спокійно! Раз Запад допоминається, значить, Восток брав. Раз брав, значить, комусь давав. Так отому, кому давав, хай той і віддає. А в нас у Мозамбіку за всі роки радянської влади бачили лише один долар. І той саморобний. Баба Улька в період непу за гарбузове насіння виторгувала… Нас лякають, що коли ми не віддамо, то Запад нам більше нічого не дасть. Хай Запад нам нічого не дає. Але хай Восток від нас нічого не бере. То вже якось проживемо…

Маяк Мозамбіка, активний член «Союза трудящихся» свинарка Астраущенко підійшла з політичним міркуванням:

— Государство позичало не для того, щоб наше соціалістіческоє общество збагачувалося за рахунок капіталістіческих подачок. А для того, щоб підірвать економічеські основи капіталізма. Обібрали б їх до нитки. А якби капіталізм околів, не треба було б віддавати… Якби екстремісти не розвалили страну, то на 100-річчя революції був би окончатєльний комунізм…

Не буду вам описувати всі суперечки. Бо, правду кажучи, за верещанням голодних свиней не все вдалося й почути. Були думки різні. Виникали й питання.

Онисько ніяк не міг допетрати, що таке «солидарная ответственность»? Так дід Тимоха пояснив:

— Це коли у Москві п’ють і їдять, а у Києві чи Ташкенті платять…

Задеричобіт допитувалася про гуманітарну допомогу, яка надходить із Заходу. Куди вона дівається?

До нас, на хутір Мозамбік, потрапив лише один ананас. Його розділили на шістдесят сім частинок — кожній сім’ї по частинці. То малеча потім два тижні з горщиків не вставала. А старше покоління по кущах матюкалося «… в ананасадопомогумать».

Отака сильнодіюча та допомога…

З приводу мільйонів. Які нам віддавати.

У газетах пишуть, нібито КПРС нашими грішми годувала всіх дармоїдів світу.

Ви були генеральним комуністом, то вам видніше. Що їли і кого годували. Ми знаємо лише те, що у нас все трималося на рибі. Ті, що сиділи в кабінетах за червоним сукном і під червоними прапорами, — їли червону рибу і червону ікру. А ті, що жали серпами і хекали молотами, — їли свіжомороженого хека…

Отож трохи мільйонів вихекали на пропаганду ідей комунізму. Як каже дід Тимоха: «Брехнею світ пройдеш, але назад не повернеш…»

Трохи грошей пішло на ракети. Трохи на генералів. Трохи на лампаси. Трохи на КДБ, трохи на стукачів тут, трохи на шпигунів там. Трохи на «руководство страны». Трохи на всі інші «руководства». Трохи на Хоннекера, трохи на Кармаля, трохи на Цеденбала. Бо як гласять заклики: «Вожді комунізму будуть жити вічно… На дачах під Москвою…»

Оце, вибачте, перераховую, а сам думаю: який же ми сильний народ! Який могутній! Кого тільки за своє життя ми не годували! І самі, як бачите, ще живемо. Ще дриґаємося… І Чорнобиль на нас. І хімія на нас. І всяка погань на нас. І ще й чужі борги на нас…

То ми ото прикидаємо. Якщо на нас позичали дванадцять мільярдів і ніхто з нас ні цента не брав. А, крім того, ми ще й постійно працювали. І постійно в центр віддавали. То, як би вже там не пили і не їли, щось мусило б зостатися. І щось має нам дістатися.

Високоповажний Генеральний Президенте!

Наш бригадир Микола Пархоменко каже: «Могли, гади, оп’ять наплутать!..» Справа в тому, що, крім нашого хутора Мозамбік, десь в Африці є ще один Мозамбік. І листи до нас, навіть з Фастова чи Півнів, часто йдуть через Африку. Може, й наші мільйони туди потрапили?

Ми не наполягаємо, щоб нам повернули всі. Віддайте нам кожному хоча б потроху. А інше візьміть як наш внесок «в пользу отечества». Ну хоча б на поминки по СССР — «Союзу Советских Социалистических Рабов».

З глибокою повагою — Гаврило Хутір Мозамбік Місяця листопада року 1991-го

Який Сава, така й слава
Лист комендантові Московського Кремля

Пане-товаришу!

Нас, жителів хутора Мозамбік, дуже здивувало, що з подвір’я «старшого брата» останнім часом піднявся істеричний лай. Проти