Читати книгу - "55, Джеймс Деларджі"

він отримав від тебе.

Мітч кинувся до протилежної стіни кімнати, опустивши голову, від нього аж смерділо провиною. Якби Ґабрієль раніше теж мав такий винний вигляд, їм вдалося б запобігти всьому, подумав Чендлер.

— Напевно, він витягнув їх у мене, — зізнався Мітч тихо, не бажаючи вдаватися в деталі. — Але ми мусимо зберігати це в таємниці.

— Чому?

Мітч потер щетину, яка щогодини робилася темнішою.

— Якщо ця інформація просочиться, до нас виникне мільйон запитань. Згори і знизу. Зараз має значення лише те, чи впіймаємо ми Ґабрієля до того, як він зможе вбити ще когось.

Мітч мав розпачливий вигляд. Чендлер уперше бачив свого колишнього друга таким відтоді, як вони шукали Мартіна. Якби він трохи частіше здавався вразливим, можна було б подумати, що він людина. Попри цей несподіваний проблиск чогось людського, якась значна частина Чендлера обдумувала, чи не передати цю інформацію пресі — просто кинути кілька слів, що поширяться, мов вірус, та інфікують усі інформаційні канали розповіддю про зарозумілого інспектора. Навіть гірше — про недбалого інспектора. Однак, хай яка зваблива була ця думка, Чендлер помітив у Мітчевих словах основоположну правду: важливіше, ніж зрозуміти, як саме Ґабрієль утік, було знову його заарештувати. Якщо вони відволічуться на загублені ключі й усе закінчиться новою жертвою, він ніколи собі цього не пробачить. Тож Чендлер вирішив, що тим часом притримає інформацію, збереже її як розмінну монету.

Він зрозумів ще дещо, і ця думка вирвалася у нього з рота:

— Витягнувши в тебе ключі, Ґабрієль мав їх цілий день. Він міг утекти коли завгодно, але чекав, щоб Гіт залишився без захисту.

— І?.. — не зрозумів Мітчелл.

— І, гадаю, це не я упіймав його біля відділка, а він навмисно прийшов сам, щоб опинитися поближче до Барвелла.

— Отже, між ними мусить бути якийсь зв’язок.

Чендлер кивнув.

— Якась причина ризикнути своєю свободою, щоб отримати нагоду вбити Гіта.

Барвелла знову привели до кімнати для допитів у супроводі адвоката. Чоловік лютував. Цього разу Мітчелл завдав собі клопоту запросити Чендлера скласти їм компанію.

— Немає жодного зв’язку, — переконував Гіт. — Присягаюся. Я жертва.

Чендлер озвався:

— І ви впевнені, що ніколи не зустрічалися з ним раніше? На фермі чи на якійсь роботі? Кілька місяців чи, може, навіть років тому?

— Так, я впевнений.

— Можливо, ви заподіяли щось комусь, кого він знав… або любив? Ви не спали з його дружиною, колишньою дружиною, сестрою?

— Що? Ви хочете сказати, що я сам у всьому винен? — перепитав Гіт, спантеличено нахиляючи вбік голову.

— Так, — підтвердив його здогадку Мітч. — У вас досить різкий характер, пане Барвелл.

— У мене різкий характер? А як щодо цього грьобаного посміховиська, яке називається силами поліції? Я казав вам, що я — жертва. Уже чотири грьобаних рази.

— Ми лише намагаємося дізнатися, чи є причина, чому він так наполегливо хоче вас убити. Ви нічого не крали, нікого не штовхали і не били?

— Штовхав? Бив? — виплюнув Гіт. Голос у нього сочився скепсисом, а обличчя смертельно зблідло.

— Ви казали, що скоїли напад, — нагадав Чендлер.

— Той чолов’яга був другом друга, — пролопотів Гіт. — Послухайте, єдине, що я знаю, — що мене затримали, звинувативши в злочині, звинувативши у вбивствах, яких я не скоював. Мене самого двічі мало не вбила одна й та ж людина, справжній убивця, однак до мене досі ставляться так, наче я винен. Я хочу негайно забратися звідси. Забратися з цього відділка і цього грьобаного міста. Знайдіть його, і тоді, можливо, я повернуся і дам свідчення. Або краще я зроблю це по відеозв’язку і триматимуся, бляха, подалі від цієї діри.

Гіт подивився на свого юриста, шукаючи підтримки.

— Чи є тут якесь безпечне місце, де мій клієнт може переночувати? — поцікавився білявий адвокат.

— Він залишиться тут, — відрубав Чендлер.

— Заради вашої власної безпеки, пане Барвелл, гадаю, вам краще залишитися тут, де ми можемо вас захистити, — додав Мітч.

Гіт глипнув на свого юриста, а потім знову на інспектора.

— Через вас мене мало не вбили.

— Це був нещасний випадок.

— Ага, схоже тут по всіх усюдах трапляється чимало нещасних випадків. І щоб ви собі знали, коли все закінчиться, я подам проти вас позов. Вас усіх. За неправомірне позбавлення волі, за те, що ставили під загрозу моє життя й утримували мене, не висуваючи звинувачень. Я розбагатію, — фантазував чоловік, і його гнів перетік у самовдоволену посмішку.

36

Коли навколо згустилася темрява, гонитву за Ґабрієлем у дичавині призупинили. Мітч наказав кільком своїм офіцерам вийти на вулиці, щоб створити враження, що все під контролем.

Чендлера щось непокоїло. Їхня розмова з Ґабрієлем того першого ранку. Він сказав Мітчеві, що піде додому перевірити, як там його родина. Інспекторові потрібно було, щоб усі займалися справою, однак вони обидва знали, що він не мав права заперечувати, зважаючи на те, як саме втік їхній підозрюваний. І попри те, що він не мусив цього робити, Чендлерові захотілося розповісти Мітчеллові про те, що його турбувало — просто про всяк випадок.

— Ґабрієль знає, де я живу.

Мітч насупився.

— Як він про це дізнався?

— Ми розмовляли дорогою до готелю після першого допиту, і я пригадав свою родину.

— Це було не надто розумно.

— Я й гадки не мав, що він прикидається жертвою. Я просто намагався заспокоїти свідка.

Мітч трохи помовчав.

— Гаразд, минулого не повернеш. Я накажу патрульній машині проїжджати там кожні півгодини.

Чендлер кивнув.

— Дякую.

— Повертайтеся за кілька годин, гаразд? Нам потрібні тут усі.

— Що ви збираєтесь робити? — поцікавився Чендлер.

Мітч кивнув, вказуючи на двері.

— Я сам піду патрулювати. Очолю пошуки. Перевірю якісь закавулки в місті, може, він там ховається. Це буде подорож у минуле.

— Ви справді хочете туди повертатися? — поцікавився Чендлер.

Мітч не відповів.

Чендлер проклав собі шлях крізь ліс мікрофонів, нічого не коментуючи. Численні фургони і репортери множилися, як бактерії.

Темрява просочувала все навкруги, і, під’їхавши додому, Чендлер помітив, що зазирає до мороку кожного будинку, садка і провулка, розмірковуючи, чи не лежить там у засідці Ґабрієль; його нервував власний страх, нервувала боязнь перед тим, що чаїлося в темних кутках його власного містечка. Це маленьке безтурботне містечко тепер пульсувало кожною клітиною, жах просочив його матерію.

Страх нікуди не подівся, навіть коли Чендлер приїхав додому і виявив, що його діти налаштувалися вряди-годи провести вечір у їхньому власному будинку, де за ними наглядала бабуся. Чоловік одразу скасував ці плани.

— Гаразд, народ, збирайте речі. Сьогодні ми заночуємо у бабусі з дідусем.

— Знову? Чому? — засмучено