Читати книгу - "55, Джеймс Деларджі"

149
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 57 58 59 ... 84
Перейти на сторінку:
запитала Сара.

— Можливо, мені доведеться швидко піти, — пояснив батько.

Важко було сказати, хто кинув на нього суворіший погляд, Сара чи її бабуся.

— Йди збиратися, — наказав Чендлер і підійшов до вікна, що виходило на вулицю. Оглянув садок перед будинком, могутню малалеуку[15], що кидала продовгуваті тіні в блідому світлі, яке лилося з ґанку, і скидала свою помаранчево-коричневу шкіру, линяючи… як линяло ціле містечко, змінюючи безтурботне існування на зрадницьку паніку. Чендлер похитав головою, намагаючись очистити розум.

Нахиливши голову, він перевірив, чи все гаразд у сусідів, родини Різзо. Світло плямами падало на двоповерховий будинок, гойдалка в садку легенько розхитувалася на вітрі. У цьому видовищі не було нічого незвичного, але Чендлер уявляв лише, що Ґабрієль привласнив будинок Різзо і лежить там, чекаючи на нього.

— Що це було? — поцікавилася його мама.

Чендлер мало не вдарився головою об шибку. Переконався, що діти його не чують.

— Буде краще, якщо вони залишаться з вами.

— Я можу побути з ними тут, якщо тебе викличуть. Але вони сподівалися, що проведуть із тобою цілий вечір.

— Я теж, — зізнався чоловік. Щира правда, для нього не було нічого приємнішого. Вечір з обома дітьми, світ знову повернувся до норми.

— Щось не дуже схоже.

— Я загладжу свою провину перед ними.

— Не можна завжди лише брати з банку. Іноді доводиться покласти щось на рахунок.

— Я знаю.

Чендлер повернувся до вікна. Ґабрієль ховався в кожній тіні. Чоловік не сумнівався, що втікач збирається повернутися, мов якесь чудовисько з нічних жахіть. Він був винахідливий, кмітливий та рухався з якоюсь невимовною непримітністю. Чендлер ще раз вилаяв себе за те, що не натиснув на Мітча достатньо, щоб той збагнув: їхній спокійний задумливий в’язень значно небезпечніший за того, хто постійно скиглив. Серійні вбивці не скиглять. Чи «жоден убивця не буде представлятися», — як зауважив Ґабрієль.

Мама допомагала дітям зібратися, коли Чендлерові довелося покинути свій пост через пронизливе верещання домашнього телефона. Дзвінок на домашній означав проблеми. Телефонував хтось невідомий.

Відійшовши від вікна, Чендлер відповів. Його інстинкт не помилився. Це була проблема, голос, від якого серце спробувало втекти в п’яти.

Тері.

— Діти там? — запитала вона, дещо маніякально.

— Ага, — озвався чоловік. Якщо вона захоче поговорити з ними, він не дасть. Скаже, що вони вже лягли спати.

— Я приїду і заберу їх, — бовкнула Тері.

— Ні, не приїдеш, — заперечив Чендлер голосніше, ніж йому хотілося. Тері, як завжди, сприйняла його слова як виклик і теж підвищила голос:

— Я приїду і заберу їх до міста, де вони будуть у безпеці.

У безпеці. Чендлер збагнув, що могло статися. Вона розмовляла з Мітчем, і той страшенно налякав її, можливо, тому, що щиро переймався, але радше заради того, щоб скористатися цим як важелем у майбутній битві за опіку. Відмінна нагода, щоб продемонструвати, що Тері готова і може попіклуватися про дітей у напружений час. Взяти на себе роль їхньої захисниці. Чендлер не був готовий допустити це.

— Ні, Тері, це занадто небезпечно.

— Я знаю. Я знаю, що там відбувається.

Чендлер аж до руків’я запхав свій меч у щілину в її броні.

— І звідки ж?

— Звідки що?

— Звідки ти знаєш, що тут відбувається?

— Я… — З іншого боку дроту запала тиша. Чендлер вирішив роз’ятрити рану ще трохи.

— Тері, я знаю про вас із Мітчем, — сказав він, а тоді понизив голос, щоб його ніхто не почув: — Про те, що ви хочете забрати моїх дітей.

— Це… — залопотіла Тері, а тоді атакувала його: — Це саме та впертість, подалі від якої я хочу забрати дітей.

Чендлер пропустив обрáзу повз вуха.

— Я боротимуся з тобою, Тері. До самого кінця.

— Та будь ласка, — озвалася жінка. — Мітч знає людей.

— А вони знають, хто такий Мітч, — нагадав Дженкінс.

Десь позаду мама повідомила, що діти готові їхати.

— Я мушу йти, — сказав Чендлер.

— Дай мені…

Він увірвав її, повісивши слухавку. Потім зняв слухавку з апарата на той випадок, якщо вона вирішить передзвонити.

Дорогою від дому до машини Чендлер підганяв дітей і матір. Не зважаючи на дитячі поради, хто де має сидіти, він заштовхав їх усередину. Посадивши останнім Джаспера, зазирнув за машину. Вдалині скрадалося щось чи хтось. Чендлер був певен. І точно знав, хто це такий. Ґабрієль. Він знову подивився на свою родину. М’язи напружилися від бажання покинути їх і рвонути за втікачем, але це поставить його родину під удар.

Відкинувши цей потяг, Чендлер заскочив до автівки і поїхав. Коли він подивився у дзеркальце заднього виду, позаду нізвідки з’явилися фари. Чоловік повернув на Харперз, але друга автівка продовжувала їхати за сто метрів від нього, не змінюючи швидкості та дистанції. Хвіст. Не надто майстерний. Чендлерові не вистачило б часу, щоб відірватися від нього, якби він поїхав прямо до батьків, тож замість того, щоб помчати уздовж Танніз, він різко повернув на Меркадо; шини заверещали, а мама крикнула йому, щоб пригальмував.

Коли вони повернули за ріг, фари позаду зникли, але вже за мить з’явилися знову. А тоді почали швидко наближатися. Чендлерове відчуття небезпеки сягнуло межі. Йому хотілося натиснути на газ, але варто було ще трохи збільшити швидкість — і вони могли зіштовхнутися з чимось твердим. Тому Чендлер вирішив пригальмувати, змушуючи другу машину проїхати повз них, і подивитися, хто сидить за кермом.

За кілька секунд авто проїхало повз нього. Чендлер визирнув у вікно, очікуючи побачити Ґабрієля і розмірковуючи, що тоді робитиме.

Але це не був Ґабрієль. За кермом сидів чоловік років п’ятдесяти із зализаним на потилицю каштановим волоссям; їдучи зустрічною смугою водій цілковито зосередився на дорозі перед собою. Однак із пасажирського сидіння тягнувся дехто, кого сержант упізнав, — Джилл Санлуїзо, репортерка Дев’ятого каналу з Пілбари, вона мала чорне як смола волосся зі стильними сивими пасмами і бездоганний та чарівний, як на свій поважний вік, вигляд.

— Можете повідомити мені останні новини, сержанте? — вигукнула вона над головою свого водія.

Чендлер не міг у це повірити. Вони поїхали за ним додому, полюючи на сенсаційну новину. Лють змусила його міцніше стиснути кермо.

— Останні новини, пані Санлуїзо, такі, — різко відрубав чоловік, — ви їдете по зустрічній смузі житлової вулиці, перевищуючи швидкість і докучаючи полісменові та його родині.

— Ви знаєте, про що я, сержанте. Які останні новини про серійного вбивцю в лісах?

Чендлер, розлютившись, мало не зіштовхнувся з ними, коли подивився у дзеркало заднього виду й побачив, як на дитячих личках з’явилося занепокоєння.

— Жодних коментарів, — сказав він, зустрівшись із жінкою поглядом. — І прошу вас не

1 ... 57 58 59 ... 84
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «55, Джеймс Деларджі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "55, Джеймс Деларджі"