Читати книгу - "Син тіні, Олесь Ульяненко"

довше трьох днів. Навіть сім'ї вимирали, як у середньовічну моровицю. Банківські справи велися до примітивного просто, на рівні міняйли у сімнадцятому столітті. Якщо ми давали кредит сто тисяч доларів, то через три місяці повинні повернути двісті тисяч.

Один добродій, вельми розговілий на південних пільгах, розтринькував гроші щиро, тому прийшов час, і він запросив у нас кредиту один мільйон. Блох запросив у заставу жінку. Цей добродій кричав навіжено, сипав прокльони на голови, потім погодився. Заставою стали його дружина і донька. Він ходив, убитий горем, маленький булькатий карапуз, якому поталанило тільки тому, що він народився недоношеним. Напевне, там, нагорі, мають початком до подібних віслюків великий пієтет. Потім розчаровуються. Він довго не повертав борг. Ми надсилали йому на кожен кінець країни маленькі порнофільми з його дочкою, з його дружиною: кілька нігерів, кілька арабів, і в екстазі закочені очі в обох. Ото так: їм подобалося. Ці дві стерви зразу внюхали, що їх ніхто не хоче убивати. Якось таки він спромігся продати рухоме-нерухоме майно через підставних осіб, йому вдалося викрутитися. Не знаю, як. Мені невтямки. Дочка, щоправда, у скорому часі вийшла заміж, не без допомоги Блоха. Тож нічого особливого в цій справі не було. Купи закладників. Купи нікчемних смертей в присутності збіговиська нікчемних людців. Монахи приходили до мене заздалегідь, випрошували, вимолювали місце, щоб подивитися на чергову страту. Більше їх цікавили старі й молоді. Хлопці й дівчата. Але купи закладників не зменшувалися, їх навіть побільшало, їх не зупиняли чутки. Одного разу привезли Пилиповича. Він відбувся дочкою, її намітив за дружину Блох. Я відчув, що доля зарипіла, що пішло кудись туди, звідки нам усім ніколи не повернутися.

Я знав, що зупиняться всі годинники і в кімнаті зробиться неймовірно сухо. Стерильно сухо. Навіть лайно не смердітиме в унітазі. Тільки крапля за краплею у ванній. Або кров. Це надихає. І хмари пливуть у чистому небі. І комин порожній. І я думав уже про Лізку з простотою, без ускладнень, без повороту, без огляду.

Кретини влаштували цілий кооператив. Сюди приїздили відмолюватися прем'єри, міністри, зави, начі. Сюди валив люд, у наївності своїй викликаючи у мене ще більшу відразу. Порожнеча потребує чуда. Порожнеча ніколи не говорить, що треба кудись іти — закономірність. Ти просто падаєш у неї з невимовним блаженством, а коли приходить час, то ти клянеш увесь світ. У порожнечі немає опізнавальних знаків. А тому, що людина брехлива і грішна від створення, вона ніколи не віднайде дорогу. Всі заблудші й приречені. Сильні бувають тільки ті, що проходять порожнечу. Решта у неї падає. Облиште ілюзії.

Скоро у монахів з'явився отець Прокопій. Він був чеченцем, він був зрадником, і його направили сюди люди, щоб керувати цим маленьким безкоштовним раєм. Патріархат РПЦ дав на нього згоду. Навіть били у дзвони. Ми з Прокопієм якось розбалакалися, і він розповів, як він різав голови полоненим. Ніколи не пропущу вільної хвилини, щоб не почерпнути досвід. Досвід — велика штука, коли хочеш зловити те, що тобі кинуто, як кістку: життя. Чим більше ти розумієш свою нікчемність, тим більше ти ненавидиш те, що ніколи не станеш вже кращим. Убиваючи, початком шукаєш виправдання, а потім отримуєш від того естетичне задоволення.

Потім мені снився сон. Мені снилися важкі чорні тіні у вигляді хреста. Мені снилися люди, що снували у плямі, жирній і гидкій. Це теж була тінь. Потім у срібній долині я побачив чиюсь постать. Небо сукроватилося, і мене голос, солодкий, ненависний, що був та порожнеча, повів у невідомість. Голос наказав мені діяти, але я не знав, що робити. Сон мені нічого не говорив. Я прокинувся на світанні, намагався заснути, випивши кілька ложок опію з медом, але сон не йшов. Надворі була зима, але здавалося, попереду, за вікнами травень. Сон виявився віщим. Якщо зважати не на сам сон, а саме на смак його, як я поглинав його з нестерпною насолодою загнаного звіра. Я розумів, я все прекрасно розумів, що світ відмовився від мене, він не знав про мене, як і не знав Блоха. Голос говорив мені, щоб я йшов. Я повинен іти. Мені снилася Лізка.

Бокін

Смута — добрий час. Я розумію, чому ці виблядки не прийняли Христа, — і нікому з них не прийшло в голову, що одна людина в обідраному ганчір'ї може підняти таку бучу навколо себе; нікчемні судять тільки зі свого досвіду. Я теж нікчема. Це я привів Бокіна. І він з простого порнографа, збоченця виріс у фігуру. Сіф. Його так і прозивали — Сіф. Невідомо, від чого. Я надто молодий, щоб щось розуміти у їхніх справах. Але я повівся на жінку. На красиву жінку, і подумав, що врода — це дорога якщо не до раю, то до сусіднього «Макдональдса» — точно.

Блох надумав одружуватися з моєю сестрою. Товстенною придуркуватою шерепою, що давала початком у школі лапати всім підряд, а потім її звабив учитель фізкультури. За учителем фізкультури був Бокін. Він сторожував критий ринок, його поважали араби, місцева шантрапа, міліція ніколи не брала до дільниці, бо Бокін вже набирав якогось культового значення на Чоколовці. Я мешкав на Чоколовці. Я полюбляв вештатися у сизому димку, під мірне торохкотіння тролейбусів, ніжне туркування літаків у жулянському аеропорту. Бокін добре розводився про політику. Я його привів у приватний клуб, де збиралися люди далеко не останнього ґатунку. Я тоді колекціонував рибок. Різних. Ніжних рибок. З того, видно, і почалося. Але я був надто молодий, щоб щось розуміти. Звісно, я перебільшую, що виною став Бокін.

Якось гальмонула машина. І з авто вийшов невисокий чоловік. Сестра моя стояла і дивилася у сизу кушпелінь погорі білих пластикових столиків. Якраз біля бетонованої кільцевої ями. Вона виглядала Ахмеда, але погляд у неї був мрійливий і романтичний. Хтось сказав: «Глянь на оту корову», — і чоловік у простенькому сірому костюмі подивився на мою сестру. Ця шерепа навіть не муркнула, вибалушила очі, шукаючи Ахмеда. Так воно просто і глупо почалося. Аж зуби зводить від дикості.

Тоді я почав слугувати у Кловського. Це натягувався листопад місяць, дуло з півдня теплим, життя видавалося відкритим, чистим, а тому, напевне, нікого з мого оточення, включно зі мною, не турбувало, що у Кловського багато вдома всілякої зброї. Великий голомозий чоловік з тихим голосом, майже дитячим, і телячим карим поглядом. Він подивився на мою сестру, і очі в нього запалали волого, зовсім по-іншому, ніж у того, кого