Читати книгу - "Артеміс Фаул. Парадокс часу, Йон Колфер"

пароля, незашифровані. Та й навіщо? Навряд чи коли люди вештатимуться тут, під землею, а навіть коли і будуть, вони все одно не знають гномської.

Артеміс вивчав плани з обережністю і наростаючим занепокоєнням. Підприємство складалося зі сполуче­них кімнат, створюючи тунелі під кварталом екстинк­ціоністів, проте виходів було всього два. Він міг вийти саме там, де і ввійшов, точніше, де його протягнули, але цей варіант його як мінімум не влаштовував, оскільки він вів прямо до Кронскі. Аби міг вибрати шахту шат­тлу, що означало викрадення і пілотування останнього. Але шанси обійти складні противикрадні системи шат­тлу, перш ніж Опал перетворить його, Артеміса, на купку попелу, були мінімальні. Доведеться здаватися.

— Подобається моя маленька лабораторія? — сказав голос.

Артеміс утупився поверх окулярів. Сама Опал стояла перед ним, руки в боки.

— Ну і місцинка, чи не так? — закінчила вона. — І всі ці тунелі були тут, наче чекали нас. Чудово. Що­йно я знайшла їх, одразу зрозуміла, що вони — те саме місце, яке мені потрібне. Я переконала доктора Кронскі віддати їх мені.

«Інформація — це влада, — думав Артеміс. — Отже не дай їй ані краплини».

— Ти ще хто? — запитав він.

— Я — майбутня королева цього світу, довіку. Можеш звертатися до мене «Міс Кобой» наступні п’ять хвилин. А потім можеш звернутися до мене «АААРРРРРГГГХХХ!!!», надірвати горло, померти з криками і таке інше, і таке подібне.

«Така ж пихата, як я її пам’ятав».

— Я, схоже, більший за вас, міс Кобой, і ви, як я бачу, не захопили з собою зброї.

Опал розсміялася.

— Зброї? — Вона перейшла на крик, розкинувши руки. — Ці тварюки дали мені всю зброю, якої я потребувала! — Вона махнула на сплячого тигра. — Ця велика кішечка посилила мій контроль над розумом. Равлики сфокусували мої енергетичні промені. Шматочок висушеного дельфінового плавника, змі­шаний з точно відміряною дозою отрути кобри, омолодив на сотню років.

— Так це фабрика з виробництва зброї, — видих­нув Артеміс.

— Точно, — сказала Опал, удоволена тим, що хтось нарешті її зрозумів. — Завдяки цим тварюкам і їхнім рідинам я стала наймогутнішим магом, від­коли зникли демони-чарівники. Екстинкціоністи ловили для мене всіх цих істот, які мені були такі потрібні. Дурні, обдурені дешевим трюком з голо­графічним полум’ям. Начебто я убила б ці диво­вижні створіння, перш ніж вип’ю їхні соки. Ви, люди, такі дурні, ваші уряди витрачають стільки сил у пошуках влади, а вона ось де, у них під боком, у джунглях.

— Оце так промова, — сказав Артеміс, набираючи щось на клавіатурі так, щоб тільки йому було видно.

— Скоро я буду...

— Ні, нічого не говори, скоро ти будеш непере­можною.

— Узагалі-то ні, — сказала Опал з неймовірним терпінням. — Але скоро я зможу управляти самим часом. Усе, що мені треба, — це...

Несподівано у Артеміса все стало на свої місця. Все про її задумку. І він знав, що йому знадобиться можливість утекти.

— Лемур. Усе, що тобі треба, — це лемур.

Опал заплескала в долоні.

— Точно, розумнику, Хлопче Бруду. Цей прекрас­ний лемурий мозок — останній інгредієнт у моїй формулі для посилення магії.

— Формула для посилення магії? — зітхнув Арте­міс. — Ви тільки послухайте її...

Опал пропустила кепкування повз вуха. Можли­во тому, що взагалі майже не слухала.

— У Людей Бруду була ціла купа лемурів, але ЛЕП забрала їх усіх, щоб зробити протиотруту від якоїсь там чуми, і я втратила решту у вогні. Усі мої тестові зразки пропали, а їхню рідину неможливо клонува­ти. Залишився ОДИН, і він мені потрібний. Він мій зразок для Клонування. З цим лемуром сам час мені скорятиметься... — Опал замовкла на секунду, по­стукуючи пальцем по своїх губах. — Почекай секун­ду, людино, що ти знаєш про мого лемура? — Вона забрала палець від рота і направила його на Артемі­са, створивши вогняну кулю, від якої лак на її нігтях почав плавитися. — Хлопче Бруду, я тебе запитую, що ти знаєш про лемура?

— Чудові туфельки, — сказав Артеміс, клацанням пальця обираючи опцію на екрані.

«Ви дійсно хочете відкрити всі клітки?» — запи­тав комп’ютер.

Екстинкціоністи пробиралися назад у свою штаб-квартиру, ведені Томмі, який тримав свій незаряджений пістолет з більшою упевненістю, ніж він від­чував насправді.

— У мене є деякі речі в штаб-квартирі, — повто­рював він натовпу, що йшов за ним. — Цінні речі. І я не збираюся їх тут залишати.

У решти теж залишилися деякі «цінні речі», і за­раз, оскільки Кронскі валявся непритомний на база­рі, і його охорона розбіглася, накивавши п’ятами, з’явилася прекрасна можливість зібрати лахи і піти геть, і чимдалі, тим краще. Спершу в аеропорт.

На думку Киркенхазарда, штаб-квартира була аб­солютно пустою, його щільну групу могли налякати тільки тіні, зникаючі на марокканському вітру.

«Я нікого не зможу пристрелити з незарядженого пістолета, — думав він. — Але нічого кращого теж не можу придумати».

Вони дісталися дверей головного холу, які висіли в отворі на одній петлі.

— О’кей, народе! — сказав Киркенхазард. — Но­сильників тут немає, отже манатки збираємо самі.

— О боже мій! — сказала графиня Ірина Косто­вич і втратила свідомість, упавши прямо на руки шотландському нафтовому магнатові.

— Забирайте все, що можете, зустрінемося тут че­рез п’ятнадцять хвилин.

Графиня щось пробурмотіла.

— Що це було?

— Вона сказала, що у неї вранці педікюр...

Киркенхазард підняв руку, вслухуючись.

— Ні, я не про це. Хто-небудь іще чув гуркіт?

Тварини рвонули у відчинені дверцята кліток з диким задоволенням, стрибаючи, плануючи, літа­ючи. Леви, леопарди, різні мавпи, газелі, тисячі істот з однією думкою в голові: «Втекти».

Проте Опал було весело.

— Не можу повірити, що ти це зробив, бруднуле. Я вичавлю твій мозок як губку.

Артеміс пригнув голову, абсолютно не піклуючись ні про мізки, ні про губки. Якщо він уникне прямого зоро­вого контакту, то загіпнотизувати його буде неможливо. Якщо тільки збільшеної сили Опал не вистачить на те, щоб проникнути в його мозок без оптичного зв’язку.

Навіть якби він не пригнувся, усе одно був би зне­сений потоком тварин, який поглинув його, і цей потік кусався, штовхався і бився.

«Це курям на сміх, — думав він, коли мавпячий лі­коть вибив повітря з його легенів. — Навіть якщо Опал не дістанеться до мене, тварини мене вб’ють. Треба спрямувати їх в інший бік».

Артеміс сховався під одним з операційних столів і пішов