Читати книгу - "Артеміс Фаул. Парадокс часу, Йон Колфер"

прямо у вир звіриних ніг, до потрібної тва­рини. Крапельниця з анестезією для тигра відрива­лася від столу у міру його просування.

Опал заричала на суміші їхніх мов. Це був низь­кий, схожий на буріння звук, від якого тварини ста­ли обходити її з двох боків. У міру того, як вони про­ходили, Опал стріляла впритул згустками енергії, що виривалися з її пальців і проходили через шеренги тварин, збиваючи їх з ніг і залишаючи без тями. Кліт­ки падали, як цілі будинки, холодильники розпліс­кували свій уміст на кахельну підлогу.

«Здається, мій відволікаючий маневр скоро ви­черпає себе, — подумав Артеміс. — Мій вихід».

Він побачив копита, що наближаються, і приготу­вався до стрибка.

«Це квага, — усвідомив він у стрибку. — Напівкінь, напівзебра, таких уже сотню років ніхто не ба­чив. Не породистий жеребець, але доведеться обі­йтися тим, що є».

Поїздка проходила складніше, ніж ті, до яких Ар­теміс звик на арабському ранчо Фаулів. Ні поводів, ні сідла, ні стремен, не кажучи вже про те, що квага був необ’їжджений, ним зараз рухав тільки страх.

Артеміс обхопив могутню шию тварини.

«Тільки посміятися, — думав він. — Потрібно всім. Мертвий хлопчик утікає на вимерлій тварині».

Артеміс схопив квагу за гриву, спробувавши на­правити його до відчинених дверей. Той брикався, підкидав і вивертав голову, намагаючись схопити Артеміса сильними зубами. Артеміс тільки обхопив ногами могутні боки і намагався утриматися.

Опал була зайнята тим, що захищала себе від хвилі звіриної помсти. Деякі великі хижаки були не такі полохливі, як їхні менші родичі, і вирішили, що кра­щий спосіб усунути загрозу, якою була Опал Ко­бой, — це з’їсти її.

Маленька піксі крутилася в пекельному балеті, кидаючи згустки магічної енергії, яка скупчувалася біля її плечей, отримуючи силу від сфер, що хилита­лися у неї на ліктях, і проходила далі, підживлю­ючись від рідин.

Артеміс ніколи нічого подібного не бачив. Твари­ни, що атакували, просто зависали в повітрі, їхні сили вмить закінчувалися і вони, як статуї, падали на землю. Нерухомі у всьому, окрім їхніх переляканих, бігаючих очей.

«Вона сильна, це точно. Я ніколи не бачив такої сили. Ні за що не можна дозволити Опал схопити Джей-джея».

Магія Опал закінчувалася. Її заряди розсипалися в повітрі або вибухали як петарди, відлітаючи далеко від мети. Вона залишила їх і вихопила із-за пояса два пістолети. Один був негайно вибитий з її руки ти­гром, що вирішив приєднатися до бійки, але Опал не розгубилася. Вона перемкнула інший пістолет у ре­жим стрільби чергами, і водила стволом з одного боку в інший, випускаючи віяло сріблястої енергії.

Тигр упав першим, вираз його обличчя говорив: «Тільки не знову». Інші теж падали, підрізані чергою на піввдиху, на скрику, на свисті.

Артеміс потягнув на себе пошарпану гриву кваги, примушуючи того перестрибнути через операцій­ний стіл. Звір пирхнув і брикнув, але зробив це, не­наче на знак згоди, пролетівши над першим столом і перестрибнувши через інший.

Опал палила в їхньому напрямку, але постріл за­губився в зграї кондорів.

Двері були прямо перед ними, Артеміс боявся, що квага підведе і зупиниться, але ні — тварина проско­чила крізь двері в коридор, що веде до кімнати з го­лографічним полум’ям.

Артеміс швидко відкрив контрольну панель ви­крадених з лабораторії окулярів, і вибрав установки підйомника.

За декілька божевільних секунд, які знадобилися платформі, щоб витягнути себе, Артеміс привчав тва­рину до незапрошеного сідока, примушуючи її ходи­ти кругами, щоб зробити їх обох складнішою мішен­ню для Опал, якщо вона йшла за ними по коридору.

Орел спостерігав згори, залишивши кігтями по­дряпину на щоці. Ондатра вибралась у нього із-за пазухи, плигаючи на платформу.

Угорі було світло. Слабкі хвилі штучного світла. Але все-таки світла.

— Давай, дівчинко, — сказав Артеміс, відчуваючи себе більш крутим, ніж ковбої. — Йиии-хааа!

Усі зібралися навколо піднятого вгору пальця Томмі Киркенхазарда, уважно вслухуючись, неначе звук виходив прямо з пальця.

— Ох, я нічого не чую, — зізнався Томмі. — Мож­ливо, мені почулося. Врешті-решт, це була важка для нас нічка.

І тут двері неначе вибухнули — були захоплені потоком тварин.

Киркенхазард звалився під ноги групі африкан­ських бабуїнів, продовжуючи рефлекторно натиска­ти курок незарядженого пістолета, вистрілюючи знову і знову з криками:

— Але ми ж вас убили, чорт забирай, убили!

Хоча летальних кінців у штаб-квартирі цієї ночі не сталося, вісімнадцять осіб було госпіталізовано з укусами, опіками, переламами і зараженням різни­ми інфекціями. Найгірше припало Киркенхазарду: бабуїни зжерли його пістолет разом з рукою, що тримала його, а потім кинули невдаху втомленому тигрові, який був дуже не в гуморі.

Жоден з екстинкціоністів не помітив, як із-за шта­бу піднявся маленький чорний шаттл. Він пролетів навколо центрального парку і підібрав довговолосого молодика з чогось, що скидалося на смугастого віслючка. Потім шаттл стрибнув у вузьку арку, пролетів її і помчав у нічне небо, неначе кудись поспішав.

Усілякі СПА-процедури і педікюр наступного дня були скасовані.

Останньою краплею для Опал стало те, що попри все інше її туфельки розвалилися.

— Що це за плями? — запитала вона у Мервелла і його нещодавно звільненого брата, Дисканта.

— Не знаю, — пробурмотів Дискант, який усе ще був брудний після ув’язнення в карцері.

— Це якийсь послід, — швидко зайшовся Мер­велл. — Судячи з виду і розміру, у однієї з великих кішок розгулялися нерви.

Опал сіла на лавку, витягнувши ногу з туфелькою.

— Зніми її, Мервелле.

Вона поставила ступню на лоб Мервелла і давила доти, доки той не впав на спину, стискаючи в руках вимазану в посліді туфельку.

— Це Хлопчина Бруду. Він знає про мого лемура. Ми повинні піти за ним. Якщо він мічений, я візьму його.

— О так, — підтвердив Мервелл. — Усі новопри­булі обприскуються при приземленні. У нього в кож­ній порі тіла радіоактивні відбитки. Нешкідливі, але на цій планеті йому ніде від нас сховатися.

— Добре. А взагалі-то чудово. Я про все подбала, чи не так?

— Це точно, міс Кобой, — монотонно пробубо­нів Дискант. — Ви сліпучі. Ви приголомшливо диво­вижні.

— Що ж, спасибі тобі, Дисканте, — сказала Опал, як завжди пропустивши сарказм повз вуха. — Я ду­мала, ти будеш злегка розсерджений після ув’язнення зі свинею. До речі, дивовижна — не слово. Якщо ти тільки не думаєш написати про те, яка я прекрасна, у своєму щоденнику.

— Візьму на замітку, — серйозно сказав Дискант.

Опал простягнула Мервеллу іншу ногу.

— Добре. Тепер установимо системи саморуйну­вання в цьому місці і приготуємо шаттл. Я хочу зна­йти цю людину