Читати книгу - "Король у Жовтому"

недоумкуватою посмішкою:

— Який же я довбень, який же я довбень!

Через годину він так само сидів на тому самому стільці, у тій самій позі, все ще в капелюсі та рукавичках, з ціпком у руках. Проте він мовчав, поглинутий спогляданням власних черевиків. Його посмішка вже стала осмисленішою і навіть набула дещо ностальгійного відтінку.

III

Приблизно о п’ятій годині дня маленька жіночка з сумними очима, що працювала консьєржкою у готелі дю Сенат, зі здивуванням сплеснула руками, коли біля вхідних дверей зупинився фургон, навантажений квітами. Вона покликала Джозефа, доволі допитливого парубка, який прикинув вартість квітів у petites verres[147] і похмуро зізнався, що й гадки не має, кому вони призначені.

— Voyons, — сказала консьєржка, — cherchons la femme[148]!

— Може, то вам? — запитав він.

Маленька жіночка на секунду задумалась, а потім зітхнула. Джозеф почухав носа, байдужого до аромату будь-яких квітів.

Потім зайшов квітникар з капелюхом у руці, а за кілька хвилин Селбі вже стояв посеред своєї кімнати, знявши пальто та закасавши рукава. У кімнаті поміж меблів було лише два квадратні фути[149] вільного простору, тепер цілковито окуповані кактусом. Ліжко вгиналося під вагою фіалок, лілій та валеріани, крісло було заставлене гіацинтами та тюльпанами, а умивальник підпирало якесь деревце, що нібито колись мало заквітнути.

Кліфорд прийшов трохи пізніше, впав на ящик духмяного горошку, вилаявся, перепросив за це, а потім, коли рослинний світ кімнати постав перед ним у всій своїй красі, очманіло всівся на герань. Рослина суттєво постраждала від цього, проте Селбі сказав: «Не переймайся» і витріщився на кактус.

— Збираєшся влаштувати бал? — спитав Кліфорд.

— Н-ні, я… Мені просто дуже подобаються квіти, — пояснив Селбі, проте його голосу відчутно бракувало ентузіазму.

— Я так і думав.

І далі, після паузи:

— Оце так кактус!

Селбі знову глянув на кактус, торкнувся його жестом знавця й вколов собі палець. Кліфорд замислено постукав ціпком по горщику фіалок. Потім зайшов Джозеф і гучно проголосив загальну суму до сплати, почасти аби приголомшити Кліфорда, почасти аби злякати Селбі й отримати від нього pourboire[150], які б він потім розділив із квітникарем. Кліфорд зробив вигляд, ніби нічого не почув, а Селбі покірливо сплатив рахунок і чайові. Він повернувся до кімнати, намагаючись вдавати цілковиту байдужість. Спроба провалилася, щойно він подер штани, зачепившись за шпичак кактуса.

Кліфорд кинув якесь банальне зауваження, запалив сигарету та став дивитися у вікно, аби дати Селбі можливість прийти до тями. Той спробував нею скористатися, але не знайшов нічого ліпшого, як сказати:

— Так, нарешті настала весна.

Він втупився поглядом у напружену Кліфордову потилицю. Його маленькі нашорошені вуха ледь не тремтіли від тамованого збудження. Селбі вдався до відчайдушної спроби опанувати ситуацію, кинувшись на пошуки сигарет і намагаючись зав’язати розмову. Проте його наміри знову зазнали краху через кактус, жертвою якого він став уже вкотре за день. Це була остання крапля.

— Клятий кактус!

Цей скрик вирвався у Селбі мимоволі, незважаючи на його спроби триматися холоднокровно. Колючки кактуса були довгі й гострі, їх уколи були доволі болючими, тож він зірвав свою лють на рослині. Слова прозвучали, справу зроблено. Кліфорд розвернувся до нього.

— Слухай, Селбі, якого біса ти купив усі ці квіти?

— Я захоплююсь ними, — відповів Селбі.

— І що ти з ними робитимеш? Тобі не стане місця, аби спати.

— Стане, якщо допоможеш прибрати з ліжка фіалки.

— І куди ти їх подінеш?

— Чому б не віддати їх консьєржці?

Щойно ці слова злетіли з його вуст, як він пошкодував про сказане. Заради всього святого, що ж тепер Кліфорд про нього подумає! Він знає вартість цих квітів. То ж чи повірить, що Селбі придбав усю цю розкіш, лише аби порадувати консьєржку? І як спотворено це можуть потрактувати у Латинському кварталі! Він боявся насмішок і чудово знав репутацію Кліфорда.

Раптом хтось постукав у двері.

Селбі перелякано глянув на Кліфорда, і це йому сподобалося. То було визнання його зверхності та благання про допомогу водночас. Кліфорд кинувся вперед, продерся крізь лабіринт рослин і, припавши до дверного вічка, спитав:

— Кого ще там чорти принесли?

Такий шляхетний спосіб спілкування вважався природним у кварталі.

— Це Еліот, — пояснив він, озирнувшись назад, — з Роденом та їхніми бульдогами.

Потім він сказав їм через двері:

— Почекайте на сходах, ми із Селбі вже виходимо.

Свобода волі — то чеснота. Латинський квартал сповідує лише кілька з них, проте ця беззаперечно шанується його мешканцями. Вони сіли на сходи і почали насвистувати. Згодом Роден вигукнув:

— Чую запах квітів. У них там банкет!

— Я думав, ти краще знаєш Селбі, — крикнув Кліфорд у відповідь, поки інший швидко перевдягав розірвані штани.

— Ми знаємо Селбі, — відповів Еліот з наголосом на першому слові.

— Ага, — додав Роден, — він влаштовує банкет, прикрашаючи кімнату квітами, поки ми сидимо тут на сходах.

— У той час як весь цвіт кварталу гуляє, — докинув Роден, а потім з раптовою підозрою запитав: — Агов, Одетта з вами?

— Слухайте, — похопився Еліот, — а Колетта з вами?

За мить він жалібно заскиглив:

— Колетто, ти що, сидиш там, поки я тут товчуся під дверима?

— Кліфорд здатний на все, — сказав Роден, — особливо після того, як його відшила Рю Баре.

Еліот вигукнув:

— Чуєте, хлопці? Ми вдень бачили, як до будинку Рю Баре заносили квіти.

— Фіалки і троянди, — уточнив Роден.

— Скоріш за все, для неї, — додав Еліот, погладивши бульдога.

Кліфорд кинув на Селбі підозрілий погляд. Той пробурмотів щось у відповідь, схопив пару рукавичок і поклав у портсигар дюжину сигарет. Потім підійшов до кактуса, зірвав з нього квітку і просунув її крізь петельку свого піджака. Узявши капелюха та ціпок, він усміхнувся Кліфордові, неабияк вразивши цим останнього.

IV

У понеділок зранку студенти билися за місця в Жульєна. Привілейовані студенти відганяли решту, що вперто сиділи на жаданих стільцях, коли двері відчинилися, сигналізуючи про початок переклички. Студенти сварилися за полотна, пензлі та портфоліо або збурювали довкілля вимогами хліба і Цицері[151]. Останній, похмурий колишній натурник, що у свої кращі дні позував для полотен, на яких зображувався Ісус, тепер розпродував черствий хліб ціною один су[152] за буханець і заробляв цим достатньо, аби завжди мати при собі сигарети. Месьє Жульєн зайшов до студії, по-батьківському усміхнувся й подався геть. Услід за ним у приміщенні з’явився клерк, подібна до лиса істота, що шастала серед охопленої бійкою юрби студентів у пошуках жертви.

Трьох студентів, що не сплатили внесків, було схоплено на місці. Клерк також якимось дивом відчув присутність