Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

виміняв таку саму за набір орхідей. Я був тоді таким, як він. Ледь молодшим. Мені постійно здається, що він доросліший за мене, що йому відомо те, чого не знаю я. Ми обоє спізнали його.

— Це правда, що там, — він назвав, не випускаючи з рук книжки, планету, — гарно?

Ми не раз обговорювали прочитане.

— Що ти маєш на увазі?

— Там теж ростуть дерева?

— Цілком можливо.

— І там так само все, як у нас?

Я кивнув. Так само або подібно. Я розповів йому про теорію ймовірності.

— А ти зміг би написати науково-фантастичний роман? Такий, як цей, — йому коштувало значних зусиль піднести книжку, — тільки твій?

Я засумнівався.

— Чому?

— Я бібліотекар. Моя справа — опікуватись романами. Хтось пише, а хтось читає. Я — посередник.

Він усміхнувся кутиками безбарвних губ.

— А я зміг би.

Помовчавши, він додав:

— Коли виросту, я напишу.

— Це чудова ідея.

— Ти це справді?

— Звичайно.

— Ти гадаєш, у мене вийде?

— Авжеж.

— І я так думаю.

— Майбутні автори книжок спершу були читачами.

— Я присвячу його тобі. Що ти на це скажеш?

Це мене заскочило.

— Скажи, — він раптом змінив тему. — Ти справді вважаєш, що життя не закінчується?

Я розгубився ще більше.

— Тільки добре подумай.

Я збирався з думками. Я розумів, що мушу зважити кожне слово. І мушу, хоч як це складно, що-небудь відповісти:

— Десь у Всесвіті є планета, на якій ми рано чи пізно опиняємося, багато небесних тіл, це не зовсім планети в нашому звичному розумінні, нам складно це уявити — ми просто переходимо в інший вимір.

Ще якийсь час крісло стояло порожнім.

З дерев опадало листя — золоте, теракотове, русе.

Його очі палахкотіли вогнем одержимого вірою фанатика. Перехлюпуючи від сподівань і далекосяжних планів, він дні і ночі проводив над улюбленим заняттям. Ширяв, пританцьовуючи, вимахуючи руками, наспівуючи, мугикаючи, наче композитор у полоні симфонії всього свого життя. Мені випало бути свідком її ґрандіозного творення.

Він був неперевершеним майстром своєї справи, не розуміючи, як можна займатися не тим, чим хочеш, і як можна не знати, чого прагнеш.

— Невже так важко вловити, що твоє? Послухай! — він підносив угору палець. — Чуєш? Це і є воно. Воно промовляє до тебе, тобою, з тебе. Ти просто не годний від нього втекти. Воно знайде тебе хоч на краю світу. Все інше — смішно і марно.

Якщо його руки й тремтіли, то благоговійним тремом закоханого однаковою мірою, як і приреченця. Так алкоголік тягнеться до пляшки, а маніяк — до обожнюваного тіла.

На фізико-математичному факультеті йому пророкували стрімку карʼєру. Його мали за генія-дивака — геніальність і дивацтво, а йому було байдуже, що про нього пліткують: він був повністю занурений у себе, поглинутий осяйними звуками майбутнього твору, що вже тоді пробивалися з глибин, долинали до його внутрішнього слуху; він просто-на-просто не зауважував довкілля.

Серед зими прошкував у костюмі нарозхрист, він завжди так пересувався. Про нього жартували, буцім він народився в костюмі. Не мерз, хоч би сорокаґрадусний мороз рипів під ногами; для нього існувала єдина пора року — його пристрасть. Пасма покучерявленого від нестрижки волосся, широкі, ледь відстовбурчені, як у штанґіста, плечі і матерчаті, проґумовані довкола над підошвою і на носаках кеди. Костюм старів, а він залишався таким же хлопчакуватим.

Дівчата пробували зійтися з ним, їх приваблювали його риси й перспективи, він був далеко не потворним, їх зводила з глузду його геніальність, викарбувана на чолі, як оте давнє «мене-текел-фарес», заради неї вони ладні були змиритися з дивацтвами. Від того, що мали його за велику дитину, в них прокидався материнський інстинкт, оте бажання опікуватися ним, оберігати і виховувати. Хай би запізнювався на побачення — вони чекали би, скільки треба, мокнули б і тремтіли, але про таке могли хіба мріяти. Дійшло до того, що вони, жінки, пропонували йому руку і серце, шантажували його тим, що кинуться з балкона, втопляться в річці, підпалять себе і ще дюжиною подібних нісенітниць.

Йому підкидали листи, на яких червоніли помадні контури жіночих губів. Вивівши помаду, він використовував врятовані конверти для листування з науковими інституціями, бюрократичними установами, дослідницькими осередками. Ошалілі, доведені до розпачу, з ураженою гордістю, його проклинали, а потім любили, після чого знову проклинали, нездатні що-небудь удіяти — ні з ним, ні з собою; вдавалися до сумнівних рецептів і послуг третіх осіб, ласих нажитися на слабкості, щоправда, раз із ним щось таки діялося: йому довелося проковтнути одним махом кілька блістерів вітаміну С, щоб перестати хитатися і розвіявся туман. Йому мало очі не вилізли з орбіт, а голова, здавалося, ось-ось мала луснути, наче всередині в ній тисячорукий оркестр виконував ту нескомпоновану мелодію. Це було занадто. Проте його організм витримав, маючи за плечима ще не такий гарт. Нарешті йому дали спокій.

Ніяка сила не могла відірвати його від компʼютерів, ще громіздких, допотопних, повільних, з обмеженими можливостями і памʼяттю. Світ технологій карколомно розвивався, і не менш карколомно формувався він як унікум.

Та дівка виявилася наполегливою. Вона не відставала від нього, гасала вслід, торочачи про факультетську забаву, називаючи ніч, місце і час, описувала інтерʼєр гуртожитської кімнати, в якій все відбувалося. Стверджувала, що це він затягнув її туди і замкнув зсередини двері. Розраховувала як мінімум на безмежну вдячність, зчинивши з цього приводу нечуваний лемент. Небавом усі знали, що вона зробила його чоловіком.

Він відкараськувався, на нього було жалюгідно дивитися — або ні нібельмеса не памʼятав, або не на жарт злякався.

Тоді як настирливиця ніяк не могла вгамуватися; наостанок вона зажадала, щоб він дав їхньому спільному синові своє прізвище, на що він без зволікань погодився. Йому захотілося випорожнитися, він не дослухав і замкнувся в клозеті, звідки довго, дуже довго не зʼявлявся. Вийшов звідти задумливий, зрівноважений, підкреслено спокійний.

В нього не було батька. У дванадцять років вирушив шукати його, нікого не попередивши. Заки самого його знайшли, його мати побувала в сущому пеклі. А він ще не раз ішов з дому, ночував по каналізаціях і горищах, тинявся подвірʼями і підворіттями. Цупив і кидав у воду карбід, отупіло дивився, як той булькає, і вдихав їдкі випари. Однак не карбід став причиною його чудотворного преображення.

Його били — нещадно, безжально, просто так, бо за нього не було кому заступитися, а сам він виявився не здатним на відсіч. Його заганяли у відлюдний закапелок і, облаюючи сукою, жирною скотиною і пацифістом, скопували на квасне яблуко.