Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

цього, залишилося для мене загадкою.

Хлопці чатували за рогом. Вони вже були в курсі. Майже всі вони вчилися в моїй школі, кілька — в сусідній. В їхніх очах я був героєм, який поцупив книжку під носом у чорнокнижника і чаклуна. То було вершиною зухвальства. Вони теж так хотіли б.

Вони не сумнівалися, що я зробив це навмисно в бажанні козирнути, адже ніхто інший так не наважився. Я не розчаровував їх — не так з марнославства, як тому, що мене переціпило. В міру того, як я відхекувався, мене оповивало дивовижне спустошення, від якого посвистувало у вухах.

Книжку я не викинув на смітник. І нікому не віддав її. Вона дісталась мені надто дорогою ціною. Чесно кажучи, я зауважив, що вона в мене, щойно вдома, коли витрушував ранець. Я знічевʼя погортав її і запроторив у якнайдальший куток.

Більше я не брав участі в подібних забавах. Цей період у нашому становленні хутко опинився позаду.

Зненацька ми зауважили, що навколо повно симпатичних дівчат. Це відкриття ошелешило нас. Про букіністичні походеньки ніхто більше не згадував. Вони тихо і непомітно відійшли в минуле.

Й ось я йшов. То було одного дня, я ще не закінчив школи.

Я надто пізно зауважив його, щоб куди-небудь чкурнути.

Відстань між нами невблаганно скорочувалася. Хоча розділяв нас десяток кроків, я ніколи не прокладав довшого, ніж тоді, шляху.

Він проминув мене, усміхнувшись кутиками губ, як демонструють формальну приязнь випадкові зустрічні.

Книжка лежала там, куди я її запроторив. Я довго вагався, перед тим як віднести туди, куди вона належала. Я мусив зробити це.

Горбань чекав на мене. Він незворушно прийняв її, наче то я не поцупив, а він дав мені почитати.

Коли я вже йшов, він несподівано запитав, ким я мрію стати. Я знизав плечима. Я ніколи не думав про це.

Підліткові мрії — це щось цілком інакше.

Він знав, що я неодмінно прийду, а я намагався не баритися.

Ми старі друзі.

Вчителі, які приходили до нього, приносили підручники, сам він уже майже не писав, вони робили це за нього своєю рукою в його акуратно ними ж підписаних зошитах; він розвʼязував задачі, а вони занотовували.

Одного ранку він, який вчився на відмінно, так і не дійшов до школи. Його знайшли край дороги, знесиленого підвестися.

Від недавнього заводіяки залишилася сама тінь. Хіба оте сяйво, мов пізньожовтневе сонце, в якому наче востаннє спалахнуло недожевріле літо.

В ньому рано прокинулася допитливість. На відміну від тіла, розум зберіг жвавість і прагнув поживи.

Більшість часу він проводив, вмостившись у кріслі з плетеної лози.

Його судження вирізнялись парадоксальністю і, якщо так можна сказати, дорослим підходом.

З затінку дерев він спостерігав за розвагами однолітків.

Поступово в ньому викристалізувався отой потяг до фантастики — він просто обожнював її.

Відтоді волів цілком певної літератури, поклавши вивчити все, що створено в цій ділянці.

Кожна нова книжка додавала йому снаги, продовжуючи життя на ще одну годину, день, тиждень, місяць. То була наче гра, в яку я, сам незчувшись коли, втягнувся. Я дедалі більше вірив у це.

На початку він оглядав новинки, перекладаючи їх з моєю допомогою з одного стосика на інший. Потому сортував їх у тій послідовності, в якій опісля читатиме і яку ніколи не порушував.

Книжки завжди були з ним. Він читав з великим запалом, а коли фізична втома брала своє, впадав у дрімоту. Стрепенувшись, найперше переконувався, що книжки поруч.

Вони лежали на столику, змайстрованому спеціально для його потреб, а те, що він перед тим читав, лежало в нього на колінах. Його ноги окутував вовняний плед, як у стареньких людей, які не можуть самостійно пересуватися.

Фізичний рух коштував йому дедалі більших зусиль. Його тендітне лице перекошував біль, коли він від крісла, з якого повільно підводився, ішов до хатини, а потім назад. Майже щоразу він опускався на ослін під вікном у потребі перепочити і від разу до разу ті перепочинки тривали довше. Він долав усе коротші відстані, доки залишилася тільки ця одна, якої вперто тримався, доки й звідти вже не міг без сторонньої допомоги повернутися до свого незмінного місця в затінку шелестливих крон.

Що дужче марнів, то спрагліше поглинав книжки, мовби вони замінили йому тілесний харч. «Не хлібом єдиним» накладалось на нього буквальним чином. Для нього то була не метафора, а ще одна проведена на Землі мить.

Медицина демонструвала безсилість, лише марно відволікаючи від найостаннішої з усіх утіх. Знахар, остання надія, якого привезли здалеку, спеціалізувався на зціленні аур, тоді як з аурою юнака, геть спалого з себе, було все гаразд: вона іскрилася, як джерельна вода.

— Як там?

Я розповідав, намагаючись не випустити подробиць, що надавало моїй розповіді переконливості. Він перепитував те чи те, і я тамував його цікавість.

— Ми поїдемо туди? — його погляд спалахував.

— Авжеж, — нічого іншого я не міг відповісти.

— Я одужаю, і ми відразу вирушимо, еге ж?

Те, що сталося, не було хворобою. Від такого не одужують. Від смерті ніхто не вилікувався. Більше і більше опановуючи його, вона не здатна була підпорядкувати собі його розум; вся колишня жвавість, яким я його знав, перемістилась туди — в останній з найостанніших бастіон, звідки чинила відчайдушний опір. Змусити спізнати біль, до того ж так рано — злочин.

— Куди ми вирушимо?

Я складав маршрут, розписуючи все до найменших дрібниць. Я говорив повільно і довго. То й були наші спільні подорожі — мої і його.

— А потім?

Книжки надходили також поштою, заадресовані на бібліотеку. Я приносив бандероль, і він розпаковував її. То був його єдиний прямий звʼязок із зовнішнім світом.

Не думаю, що це брехня. В основі будь-якої брехні лежить вигода, тоді як моєю вигодою було хвилювання, з яким він розгортав поштовий папір.

Якось він сидів з прямокутним аркушиком у руці. То був невеличкий конверт від звичайного поштового листа з кінця сімдесятих — на штемпелі виразно проглядалася дата. Хтось комусь щось у ньому повідомляв — самого листа не збереглося.

— Що це?

Його цікавило абстрактне зображення на марці.

Я пояснив. Це було нелегко. Він довго й зосереджено вдивлявся в неї. Я здогадувався, що в ньому відбувається.

— Я відклею її?

Він відʼєднав марку і довго тримав на долоні. Те, що вона символізувала, мало стати проривом, залити сліпучим світлом міста, забезпечити неперервну діяльність орбітальних станцій, зробити безпідставною властиву людській вдачі тривогу, проголосити настання вимріюваної тисячоліттями ери щастя й добробуту. Одного разу я