Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"

— Ті, я думаю, “зацінили”?

— Не знаю. Не уточнювала, — Злата похитала головою. — Він відвіз, а коли повертався, купив іншу рульку, яку ми зварили в пиві з ПЕРЕВІРЕНИМ набором спецій, а потім запекли. Переколотило нас тоді добряче. Тьотя Рая так і не знає про той випадок.

— Вау… — Артур здивовано поглянув на неї.

— Що?

— Рулька в пиві… Мабуть, смачно?

— Так. Смачно, — дівчина кивнула.

— Приготуєш колись?

Злата завмерла. Вона дивилася на нього трохи розгублено. Він говорив явно не про готування їжі тут, в пансіонаті. “Колись” — звучало як “десь там, для нього”.

— Добре… — вимовила вона трохи невпевнено.

— Коли я повернусь із Голландії. Я нагадаю, — він усміхнувся і кивнув.

Нервове тремтіння починало підступати до дівчини. Це вже було. Поїздка за кордон. Плани зустрітися. ТОДІ нічого не вийшло.

— Сонечку, — він помітив її напружений стан і поклав руку на спину. — Що з тобою?

— Все добре, — вона перевела подих.— Подумала дещо…

— Що?

— Дурниці, — вона труснула головою, ніби намагаючись позбутися тривожних думок. — Пусте.

Він погладив її спину.

— Цього разу ВСЕ буде добре.

— Звідки ти знаєш?

— Тому що цього разу — все буде по-моєму.

— По-твоєму?.. — Злата не розуміла. — Ти про що?

— У мене є деякі плани. Поки що я не можу озвучити всіх деталей, але не хвилюйся, тобі сподобається. Це буде сюрприз. Приємний. От побачиш, цього разу — все буде добре, — він поцілував її у скроню.

— Хоч натякни…

— Ні, так буде нецікаво, — він лукаво посміхнувся і прибрав руку з її спини.

— Ну Артуре…

— Терпіння, Сонечку. Ти все дізнаєшся згодом. Давай, допомагай мені спустошувати тарілку. Ніколас не любить, коли лишають.

Злата не стала більше розпитувати. Вдома була привчена, що треба слухатися з першого разу, зараз вже й так поставила забагато питань, тому повернулася до їжі.

— Ніколас такий кумедний у цьому фартушку, — сказала згодом Злата.

— Не вистачає капелюшка.

— Ага, такого високого, з хмаринкою нагорі, — вона руками зобразила у повітрі силует капелюха.

— У нього вдома — червона тюбетейка. Він її одягає — і стає таким поважним одразу.

— Ти давно його знаєш?

— Скоро чотири роки. Я познайомився з ним тоді, коли їздив у Німеччину: ми жили в його сестри, а він — у сусідньому будинку. Вечорами ми часто розмовляли. Він розповідав різні кумедні історії зі свого життя чи життя його друзів. Веселий чувак.

— Як правило, за зовнішньою веселістю ховається трагічна доля, — серйозно промовила Злата. — Це як ширма, щоб сховатися від світу.

— Так і є…

Злата питально поглянула на нього.

— Так і є?

— Його дружина й п'ятирічна донька задихнулися газом, через несправну трубу у квартирі. Він з синами їздив в гості, а вони лишилися вдома, бо мала хворіла. Коли повернулися, відкрили двері і дивом не клацнули вимикач освітлення. Інакше, там би весь квартал постраждав. Він продав тоді ту квартиру, купив будинок. Відтоді повністю присвячує себе церкві й синам.

— Людське життя таке крихке…— Злата відчула, як неприємна хвиля холоду накрила її.

— Так. Занадто крихке.

Вони трохи помовчали. Дівчина знову заговорила першою.

— Це була чудова ідея з вогнищем.

— У батька вдома є мангал, а у його батька, мого діда, вдома цілий комплекс подібних заманух. Мені подобається. Колись, коли побудую свій будинок, обов'язково зроблю там такі місця для відпочинку в дворі.

— Хочеш виїхати з міста?

— У майбутньому — обов'язково.

— Чому?

— Ну, у мене зараз є двокімнатна квартира недалеко від метро, але це так, поки сам. Коли буде сім'я — треба буде подумати про приватний будинок, щоб всім вистачало місця.

— Так, сім'ї буде потрібен простір, — Злата трохи напружилася. З ким він планує створювати сім'ю? Навряд чи вона може претендувати на роль господині в його домі… Хоча… Невже й справді вона? Це неможливо… Краще про це не думати зараз. Не зараз.

— Кажуть, якщо пити з однієї склянки, то будеш знати думки того, з ким із цієї посудини п'єш, — сказав Артур, помітивши її напруження.

— Правда? А якщо їсти з однієї тарілки, тоді що?

— Хм... Не знаю. Які теорії, колего?

— Треба поміркувати… — Злата прикусила губу і зробила замислений вид. — Щось нічого не придумується.

Артур усміхнувся.

— Може тоді знатимеш мрії? Про що ти мрієш?

— Я? — Злата не очікувала такого питання від нього і трохи розгубилась.— Я намагаюся не мріяти останнім часом.